Розділ 1

Три дні. Рана на долоні загоювалась занадто швидко для звичайної людини і занадто повільно для тієї, яка хотіла б забути те, як вона з'явилась. Срібляста тонка лінія поперек серця, ніби хтось вшив під шкіру дріт із місячного металу. Кіра провела по ній великим пальцем і одразу прибрала руку. Відчуття було таким, ніби торкнулась чогось, що належить комусь іншому. Суто технічно так і було. 

Вона сиділа за своїм столом у «Ромашці» і намагалась пригадати, як це бути людиною, у якої немає проблем. Ні, ну проблеми у Кіри були завжди, але ж не таких масштабів.

Місяць тому все було просто. Відносно. Коти, зради, ревниві чоловіки з фобією металевих труб. Ось і весь асортимент. Нічого такого, що залишає сліди. Потім прийшла Валерія Магнус з її дивним поглядом і справою про зраду телепата. Потім книга про елементалістів. Потім водоспад і Делфіс. Потім Алісія в нічному провулку і вода, що сама вирішила кому жити. Потім замок із символами в темряві і клятва кров'ю, від якої досі свербить долоня.

Місяць. Один довбаний місяць і вона вже не впізнає власне відображення. Кіра подивилась на кружку з кавою. Та була холодною. Це здавалось єдиною стабільною річчю в усьому цьому хаосі. Кава завжди встигала охолонути раніше, ніж вона згадувала про неї. Хоч щось незмінне.

— Ти знову дивишся на руку, — сказав Зефір.

— Ні.

— Ти дивишся на руку вже сорок хвилин.

— Я думаю.

— З таким виглядом думають люди, які збираються зробити щось нерозумне.

Він завис над її плечем, і від нього, як завжди, тягнуло прохолодою та легким запахом озону. Окуляри на кінчику носа. Схрещені руки. Весь вигляд буквально кричав, мовляв «я попереджав, ти не послухала, ось результат». 

— Я просто фіксую. Без оцінок.

— З оцінками.

— Виключно описово. — Він поправив окуляри. — Хоча якби мене хтось питав, а мене, очевидно, ніхто не питав, то я б зауважив, що підписувати угоди кров'ю з жінкою, яка дивиться на людей як на шахові фігури, це не найвдаліша бізнес-стратегія. Але я просто дух. Що я розумію в стратегії.

— Ти розумієш достатньо.

— Так. І саме тому мені так некомфортно. Це теж без оцінок.

— Знову з оцінками.

— Знову ж. Виключно описово.

Делфіс мовчав. Сидів на краю підвіконня і дивився у вікно з виглядом, ніби вирішив для себе щось дуже важливе. Від нього йшов холод глибокої води. Важкий і тихий. Той, що буває на дні, куди не дістає сонце. Він мовчав уже третій день поспіль. Це було не нормально і непокоїло значно більше, ніж будь-який бурчання Зефа.

Кіра відсунула кружку. Підвелась. Підійшла до вікна і стала поруч із Делфісом, дивлячись на ту саму вулицю. Сірий ранок, сірий асфальт, сіра осінь. Місто жило своїм справами і поняття не мало, що десь у задрипаному офісі з облупленими стінами жінка намагається зрозуміти, як вона за два тижні примудрилась із «приватний детектив, розлучення та зниклі коти» перейти в категорію «підписала угоду кров'ю з людиною, яка має звичку використовувати людей як шахові фігури». А ну і ще зрозуміти, що ти елементаліст, які вважались міфами та легендами. Всього лиш. 

Назад дороги не було. В буквальному сенсі. Шрам тихо пульсував, як постійне нагадування про її рішення.

— Делфіс...

— Так.

— Ти мовчиш уже три дні.

Пауза. 

— Я слухаю, — відповів нарешті.

— Що ти слухаєш?

— Тебе. — Він повернув голову. — Коли тобі боляче, вода чує. Увесь цей час чує.

Кіра відвела погляд. Боляче. Коротке слово для великого списку. Рана на долоні — це дрібниця. Вона загоїться, але думка про матір, яка дивилась на неї і мовчала усі останні роки… Це не загоювалось. Образа жила там, де живуть всі незакінчені розмови. Між ребрами, трохи лівіше серця.

Вона захищала тебе. Так казав внутрішній голос, який намагався бути справедливим. Вона брехала тобі. А так казав інший, якому справедливість була байдужа.

Обидва мали рацію. Обидва від цього не замовкали.

— Кіро, — сказав Зефір. — Ти маєш план?

— У мене є завдання від Валерії.

— Це не план. Це поводок.

— Я знаю.

Він помовчав. Для Зефіра це була ціла вічність. Зазвичай між його думками і ротом не існувало жодного фільтра, який би міг затримати хоч одне слово довше ніж на секунду.

— Слухай, — сказав він нарешті, і в його голосі не було ні іронії, ні того всезнайкуватого тону, яким він зазвичай коментував її рішення. — Я не претендую на мудрість тисячоліть. Пам'ять у мене клапті і уривки. Сама знаєш. Але навіть я розумію різницю між людиною яка тримає мотузку і людиною на якій ця мотузка затягнута.

Пауза.

— Поводок можна тримати в руці, а можна намотати на зап'ясток. Перший варіант залишає свободу руху. — Він знизав плечима з виглядом того, хто щойно видав геніальну думку і чекає овацій. — Це я так, без оцінок.

Кіра подивилась на нього. Зеф нічого не прокоментував. Це само по собі було відповіддю. Дійшло.

Вона повернулась до столу. Папка Валерії лежала там де вона її кинула. Тонка, елегантна, з тисненням медичного хреста у куточку. Точно у стилі пані Магнус. Кіра відкрила її вдруге за сьогодні. Адреса, ім'я, час. Артефакт із приватної колекції мага, якого в офіційних реєстрах не існувало. Що саме він колекціонував Валерія не уточнила. Кіра вирішила теж не пхати носа глибше. Деякі відповіді краще не знати, щоб заздалегідь не псувати собі настрій.

Вона посунула папку до Зефіра.

— Читай.

Він підлетів, пробіг поглядом по сторінці, присвиснув — тихенько, майже по-людськи.

— Серйозно?

— Абсолютно.

— Він має захист п'ятого рівня мінімум.

— Я знаю.

— І сигнальні артефакти на периметрі.

— Теж знаю.

— І, — Зефір підняв погляд, — судячи з адреси, він живе в будинку де ніколи не буває протягів. Взагалі. Це особисто мене ображає.

Делфіс зліз із підвіконня і підійшов до столу. Подивився на адресу. Потім на Кіру.