Розділ 25

Міра прокинулася, і це виглядало болісно. Валерія бачила, як під шкірою сестри здригнулися м'язи обличчя. Повіки піднімалися з видимим зусиллям, міліметр за міліметром, і кожна ця спроба супроводжувалася дрібним тремтінням. Міра намагалася сфокусувати погляд, але очі сльозилися від світла лампи, а зіниці реагували надто повільно. Організм, звиклий до повної нерухомості, тепер відповідав болем на кожну спробу повернутися. Нарешті вона змогла розплющити очі повністю. Її погляд завмер. Він був пустий і безнадійно втомленим. Це були очі людини, чия душа просто втомилася шукати вихід із власного тіла, що стало для неї холодною в'язницею.

Але навіть так це були ті ж самі очі, що Валерія пам'ятала. Її погляд був вицвілим і неживим. Очі нерухомо втупилися в стелю. Вони були порожні, як у людини, у якої живою була тільки плоть. Потім зіниці повільно змістилися на Валерію. Зупинились. Міра дивилась. Довго. Дуже довго.

Валерія не рухалась. Вона сиділа, дивилась у відповідь і намагалась зрозуміти, що саме відчуває. Вона точно щось відчувала, але це щось було занадто великим, щоб поміститись у будь-яке зі слів, які вона знала. Не радість. Радість занадто легка для цієї кімнати. Не полегшення. Полегшення буває, коли загрози більше немає, а загроза нікуди не ділась, вона була тут, у цій катувальні. Міра просто лежала на ліжку з трубками в руках і дивилась на неї.

— С-с-с-с… Сестра, — прошепотіла раптом Міра.

Звук був слабким і надламаним. Голос виходив із горла чужим, позбавленим об'єму, наче з нього викачали все повітря. Але Валерія впізнала його миттєво. Це був лише залишок того голосу, який вона пам'ятала з дитинства. Всього лише знайома оболонка, всередині якої тепер було мертве, випалене місце. Але це точно був голос її сестри. Валерія відкрила рота.

— Я тебе знайшла, — ці слова вирвалися разом із хрипом, наче це говорила не просто Валерія, а її власне серце. Весь цей холод, увесь залізний самоконтроль, який вона будувала вісім років, зараз здетонував, розриваючи її зсередини. Сльози душили, заважали дихати, застилали очі гарячою пеленою. Вона вчепилася в край ліжка так, що побіліли кісточки, бо ноги її більше не тримали.

— Я заберу тебе... Міро... чуєш? Я витягну тебе... я рознесу це все... — голос здригнувся і перетворився на тонке, болюче виття, яке вона не змогла заштовхати назад. Вона нарешті знайшла її. Нарешті знайшла свою сестру.

— Ні, — перебила Міра.

Це було сказано майже пошепки, але звучало так впевнено, що Валерія спочатку не повірила в те, що це сказала її сестра.

— Послухай... мене, — Міра говорила по складах, наче ті виходили з самих глибин, де ще жевріли залишки життя. Між словами були довгі, болючі паузи, в яких вона збирала залишки сил. — Я знала... що ти шукаєш. Увесь цей час знала… Сестричко... я… я відчувала тебе. Я знала.

— Тоді ти знаєш, що я тебе витягну.

— Ні. — Міра заплющила очі на секунду. Відкрила. В них не було ані сліду коливань. — Я не хочу.

— Ти не розумієш, що кажеш. — Валерія нахилилась ближче. — Ти виснажена. Тебе накачали препаратами, твоє тіло не в змозі зараз оцінювати. Я можу зцілити. Зможу. Може не все одразу, але поступово, я витягну тебе на рівень, де ти зможеш…

— Валеріє.

Її ім'я з вуст Міри прозвучало так незнайомо і так спокійно. Не було докору, не було засудження. Не було нічого. Валерія замовкла.

Міра дивилася на свою сестру. У її погляді було те, чому Валерія раніше не знала назви, але тепер розуміння, що це прийшло миттєво. Спокій. Це був абсолютний спокій людини, яка вже все вирішила і якій просто шкода, що від цього рішення буде боляче.

— Мені ж-ж-ж-жаль, — прошепотіла Міра. — Що ти так м-м-м-м-мучилась сама. С-с-с-с-стільки часу. Що ти ш-ш-ш-ш-шукала. Що ти прийшла сюди і п-п-п-п-побачила це. Мені жаль, с-с-с-с-сестричко. Справді ж-ж-ж-ж-жаль.

— Не треба мені жаліти, — крикнула Валерія різкіше, ніж хотілось би. — Не тобі. Тільки не тобі. Ти мусиш встати. Мусиш…

— Я н-н-н-н-не можу це зробити. Н-н-н-н-не можу.

Не «не встигла». І навіть не «не готова». Просто — не можу.

І у цьому «не можу» не було тремтіння. Не було болю.

— Я н-н-н-не хочу жити так, — продовжила Міра. — Я не хочу ж-ж-ж-ж-жити тим, чим я живу. Я вже давно п-п-п-п-померла, сестричко. Живе тільки т-т-тіло. Не душа.

— Я тебе врятую, — майже благала її Валерія.

— Ти вже в-в-в-в-врятувала.

Міра говорила тихо.

— Ти п-п-п-прийшла. Я знала, що ти п-п-п-п-прийдеш. Завжди знала, н-н-н-н-навіть тоді, коли не знала нічого більше. Я т-т-т-т-трималась. Не заради с-с-с-с-себе. Заради тебе. Щоб п-п-п-п-побачити тебе ще раз. Щоб сказати тобі те, що треба б-б-б-б-було сказати давно.

Вона зробила вдих. Натужний і нерівний, наче повітря було надто важким для її вичерпаних легень.

— Ти з-з-з-з-завжди вміла більше за мене. З-з-з-з-завжди була сильніша. Я б-б-б-б-бачила це ще тоді, коли ми були маленькими. Ти н-н-н-н-ніколи не здавалась, навіть коли я вже с-с-с-с-складала руки. — Куточок її губ ледь-ледь здригнувся. — Ти впораєшся з-з-з-з-з усім, що попереду. Я з-з-з-з-знаю. Відпусти мене. Благаю.

Валерію розривало зсередини. Тепер вона бачила все. Її спокійне, ідеальне життя було лише ширмою, за якою вісім років катували Міру. Вона дихала тим самим повітрям, спала в чистому ліжку і будувала плани на майбутнє, поки тут, в цьому підземному казематі, з холодною методичністю вбивали її сестру. День за днем, по колу.

— Я знищу їх.

— З-з-з-з-знаю.

— Всіх. Батьків. Башту. Всю цю систему, що дозволила зробити з тобою таке…

— Знаю, — повторила Міра.

— Тоді ти повинна жити, щоб побачити як це станеться.

Міра ледь похитала головою. Рух був настільки непомітним, що Валерія скоріше відчула його, ніж побачила.

— М-м-м-м-мені вистачить, що ти п-п-п-п-помстишся. — Пауза. — За нас обох.

Валерія дивилася на неї. На свою сестру. На це обличчя, рідне до болю і водночас безнадійно чуже. В очах Міри не було страху. Її безсилі, поцятковані слідами від голок руки лежали поверх ковдри. Це були руки людини, яку перетворили на нескінченне джерело, з якого брали й брали, підтримуючи життя лише для того, щоб наступного дня взяти ще.