Розділ 24

Він довго не погоджувався. Казав, що це небезпечно. Що батько дізнається і все закінчиться погано. Що там є охорона, системи виявлення, протоколи реагування, і якщо щось піде не так, то він не зможе їй допомогти, бо сам опиниться під слідством. Казав, що навіть якщо вона побачить, то що потім? Що вона зможе зробити? Вона студентка, не слідчий, не агент. У неї недостатньо влади, щоб щось змінити. Казав, що є речі, які краще не знати, бо знання без можливості діяти — це не свобода, це тортури.

Валерія слухала уважно, не перебивала, давала йому можливість договорити до кінця. Не сперечалась. Не тиснула. Не погрожувала і не благала, бо обидва ці шляхи вона давно навчилась не використовувати. Один дає людині привід захищатись, інший дає їй привід жаліти. Ні те, ні інше їй не було потрібно.

Вона просто приходила знову. І знову. І знову. Не щодня. Це було б занадто очевидно для тих, хто за нею спостерігав. Через день. Іноді через два. Вона ніби випадково з'являлась там, де він бував. У бібліотеці між другою і третьою лекцією, в університетській їдальні в п'ятницю ввечері, коли там майже нікого не було, одного разу просто сіла поруч на лавці у внутрішньому дворі і мовчала, поки він не почав говорити сам. Вона не нагадувала лишній раз про те, чого хоче. Просто Валерія постійно була поруч.

З нею сталося те, що неминуче приходить після довгих років очікування. Вона перестала поспішати. Вона чекала вісім років. Вона могла почекати ще.

На четвертому тижні Даніель сказав: добре.

Він промовив це втомлено, не зводячи очей з охололої кави. У його словах чулася не згода, а капітуляція. Валерія чітко бачила цю межу, але промовчала, лише коротко кивнула.

Вони домовились на наступний вівторок. Пізно вночі, коли в Башті залишилась лише нічна зміна охорони. Мінімальна кількість людей, яка була передбачувана у своїх маршрутах. Даніель знав графік напам'ять. Він виріс у тіні цієї будівлі, поки батько будував там кар'єру. Деякі знання просочуються в дітей не через слова чи дії, а через саме повітря. Через те, що бачиш і мовчиш про це, через те, що розумієш раніше, ніж тобі пояснили.

Вони прийшли вночі.

Башня з вулиці виглядала нормально. Навіть звичайно. Висока будівля у діловому кварталі, темні вікна, скромна вивіска, жодної охорони на вході, що кидалась би в очі. Нічого, що говорило б про те, що всередині. Саме тому це і було страшно, думала Валерія, поки вони йшли до заднього входу. Найнебезпечніші місця ніколи не виглядають такими. Небезпечні місця мають колючий дріт і попереджувальні знаки. А ті, де відбувається справжнє зло, схожі на будь-яку іншу будівлю на будь-якій іншій вулиці.

Даніель знав коди. Знав, якими коридорами не ходять у цей час. Рухався так, ніби вже проходив цей шлях у голові багато разів, просто ніколи не наважувався пройти його ногами. Руки в нього тремтіли весь шлях. Валерія бачила це, але нічого не казала.

Вона йшла спокійно і сама дивувалась цьому спокою.

Ліфт. Підземний поверх. Коли двері відчинились із глухим металевим звуком, Даніель на мить зупинився.

Запах.

Валерія завмерла на порозі. Перший же вдих змусив шлунок стиснутися. Повітря було густим від антисептика, аж до болю в очах, але за цією хімічною стіною аромату ховалося щось інше. Важкий, солодкувато-вологий дух нерухомого тіла. У лікарнях пахне життям, нехай і хворобливим, там є рух і голоси. Тут панувала абсолютна статика. Це був запах плоті, яка надто довго перебуває в одному положенні й поступово стає частиною меблів, частиною цих стін, невіддільною від самого кабінету.

Валерія вдихнула ще раз. Повільно. Примусила шлунок заспокоїтись.

Даніель пішов попереду. Вона за ним.

Довгий коридор, освітлений тьмяним технічним світлом, що не має кольору. Достатньо, щоб бачити підлогу під ногами. Двері з номерами по обидва боки. За деякими було чутно рівний, монотонний звук апаратури, що працює. За деякими — тиша.

Валерія дивилась на номери і думала. Скільки їх тут? Скільки дверей? Скільки кімнат за цими дверима? Скільки тут піддослідних? Вона не сказала це вголос.

Даніель зупинився перед дверима з цифрою сім. Поклав долоню на сканер. Довга секунда — і клацнуло.

— Я почекаю тут, — сказав він, не дивлячись на неї.

Валерія не відповіла, а швидко відчинила двері і зайшла в середину.

Кімната була невеликою. Меншою, ніж вона уявляла, хоча не знала, що саме уявляла. Більшу частину займало широке ліжко з металевим каркасом. Функціональне, таке, де зручність не передбачалась, тільки горизонтальне положення тіла. До каркаса тягнулись трубки. Багато трубок. Вони йшли до крапельниць, до апаратів уздовж стіни, до контейнерів, що стояли на рівних підставках і повільно наповнювались. Прилади біля ліжка показували цифри.

Над ліжком тьмяно горіла одна лампа. І в її світлі лежала людина. Валерія зробила три кроки. Зупинилась.

Їй не потрібно було дивитись довго. Вона б впізнала це обличчя в будь-якому стані і за будь-яких обставин. Так само, як впізнаєш власне відображення, навіть якщо воно спотворене, навіть якщо між тобою і дзеркалом роки і темрява і все, що могло б стерти пам'ять, але не стерло. Навіть таким виснаженим, сірим, схожим на обличчя людини, яка давно перестала вимірювати час. Навіть з тінями під очима такими глибокими, що здавались не тимчасовими, а постійними, частиною рис. Навіть із волоссям колись м'яким, таким, що пахло мигдалем, а тепер було тьмяним і нерухомим, без жодного натяку на те, що за ним колись доглядали.

Міра.

Жива.

Її Міра.

Її сестра.

Валерія не дала собі заплакати. Усередині не було місця для жалю. Там усе зайняла лють, що вибухнула миттєво й нещадно. Це був стихійний протест проти всього. Проти батьківського вибору, проти цих стін, проти власного безсилля. Ярість пульсувала у скронях, виштовхуючи назовні крик, який вона силою заштовхала назад у глотку. Вона надто довго забороняла собі відчувати, і тепер ця заборона обернулася проти неї, перетворившись на розпечений свинець, що заливав усе живе всередині.