Розділ 22

І хоч в той день вона пообіцяла, що стерпить, та все ж таки Валерія була ще дитиною. Смерть сестри батьки намагались пояснити їй по-різному.

Спочатку навіть пробували по-доброму. Батько сів навпроти неї наступного ранку, поклав долоні на стіл і говорив, що смерть — це частина природи, що слабкі не виживають. Рід Магнус існує сотні років саме тому, що вміє робити необхідні вибори. Це не жорстокість, а відповідальність перед кров'ю. Він говорив так, ніби читав давно завчену притчу, яку люблять проповідувати усі цінителі сили крові та високих рангів. Ніби для нього Міра була не людиною, не його рідною донькою, а просто статтею у кодексі, яку вилучили за непридатністю.

Валерія слухала й не вірила.

Потім розмови стали суворіші. На цей раз почала мати. Вона не сідала навпроти неї, не брала її руку в свою. Ні. Вона байдуже стояла біля вікна, спиною до кімнати, і говорила кудись у повітря. Ти маєш прийняти це, горювати в міру, але рухатись далі. Скорбота повинна бути особистим і прихованим почуттям, а не приводом для сцен. Дівчина твого класу не влаштовує істерик. Слово істерик вона вимовила з тією особливою інтонацією, що явно означало: ти вже вийшла за межу допустимого, і якщо не зупинишся, то наслідки будуть твоєю відповідальністю, а не нашою. Валерія тоді запитала про те як вона повинна правильно реагувати на те, що втратила сестру? Мати не відповіла. Просто вийшла з кімнати, зачинивши двері.

Валерія слухала й не вірила.

З часом усе ставало гірше. Більше ніхто нічого їй не говорив, не кликав у кабінет, не читав довгих нотацій. Просто в якийсь момент почались тихі дії, схожі на демонтаж будівлі. Спочатку знімають вивіску, потім вікна, потім стіни, і одного ранку виявляєш, що стоїш на порожньому місці і вже навіть не пам'ятаєш, що тут було. З сестрою ситуація була така ж.

Валерію перестали пускати до бібліотеки. Не заборонили. Просто щоразу, коли вона підходила до дверей, там виявлявся хтось із прислуги з якоюсь роботою, або двері виявлялись зачиненими на ключ, а ключа при собі ніхто не мав. Відкриють завтра. Точно завтра. Завтра обов'язково. Завтра ключа теж не було. 

Кімнату Міри закрили на другий день. Замкнули і забрали ключ, ніби там зберігалось щось небезпечне та заборонене, а не прості речі дитини, якій нещодавно виповнилось шістнадцять. Речі зникли ще швидше. Валерія навіть не бачила, як їх виносили. Просто одного ранку підійшла до дверей, і крізь щілину вже не тягнуло тим слабким запахом мигдального мила, яким завжди пахло від Міриних речей, ніби кімната завжди ніколи не мала господині.

Навіть портрет із галереї зник. Той, де вони обидві стоять біля фонтану. Там, де дівчатам по дванадцять, а Міра трохи заплющує очі від сонця. Вона завжди заплющувала очі від сонця. На місці портрета повісили пейзаж. Гори в тумані. Холодні та далекі. Як і все в цьому маєтку.

Валерія дивилась на цей пейзаж і відчувала, як усередині щось зжимається. Вона продовжувала питати. Спочатку дорослих. Батьків, тітку, що раз на місяць приїжджала на обід. Питала де Міра? Що з нею сталось? Куди її забрали? Усі відповідали однаково. Здавалось, що просто завчили один і той самий текст. Її більше немає. Прийми це. Рухайся далі. Потім вона питала прислугу. Куховарку, що завжди давала їм із Мірою солодощі, поки готувала. Садівника, який знав їх обох з пелюшок і завжди називав по імені, ніколи не плутаючи. Покоївку Тасю.

Куховарка відповіла, що нічого не знає. Очі у неї були опущені в стіл. Садівник сказав, що не його це справа. Голос був рівний, але руки на граблях стиснулись міцніше. Тася нічого не сказала. Просто відвела погляд і вийшла з кімнати.

Хтось розповів батькам. Вона знала це напевно по тому, як батько наступного дня дивився на неї за сніданком. І ось тоді почалось справжнє пекло.

Не фізичне покарання. Ні. Великі Магнуси не опускались до такого. Є багато способів зламати людину, не залишаючи слідів, і деякі з цих способів набагато ефективніші за будь-яке фізичне покарання. Ізоляція. Ігнорування. Планомірне, методичне знищення з реальності всього, що могло нагадати їй про сестру.

Кожна реакція на ім'я Міри зустрічалась порожнечеюї. Не запереченням, не злістю, не криком. Просто порожнечею. Ніби вона вимовила звук, який ніхто не почув, бо він лежав поза межами людського слуху. Якщо Валерія плакала — ніхто не реагував. Якщо кричала — ніхто не реагував. Якщо просила — ніхто не реагував, і в цьому було більше жорстокості, ніж у будь-якому покаранні. Бо покарання визнає, що ти існуєш і що зробила щось не так. А така поведінка просто показує, що тебе немає. Твій біль не є справжнім. Твоя сестра не є живою. Те, що ти вважала правдою, є лише твоєю фантазією.

Поступово Валерії почало здаватись, що її реальність починає тріщати по швам. Це відбувалось непомітно, малими кроками, і саме тому було так страшно. Валерія прокидалась вночі, лежала в темряві, і думала: чи була Міра? Чи не вигадала вона собі когось, кого насправді не існувало? Може, вона завжди була одна. Може, той портрет біля фонтану їй тільки снився. Може, вона чула ім'я Міра Магнус, а щось у ній зламалось від стресу і створило фантом, якого не було.

Вона лежала і думала про це, і одночасно відчувала, як щось всередині так болісно зжимається від самої цієї думки. Ні. Ні! Валерія чіплялась за це слово, як за єдиний берег. Ні. Вона казала собі, що пам'ятала запах її волосся, пам'ятала, як вона тримала її руку під столом під час великих обідів, де треба було сидіти рівно, а говорити тільки коли питають, пам'ятала, як вона заплющувала очі від сонця, пам'ятала, як вона прошептала, що все буде добре. Ніщо насправді не втрачено, доки ми це пам’ятаємо.

Валерія не дозволила собі забути, але вона перестала говорити про це вголос. Це рішення прийшло не відразу. Воно визрівало тижнями, поки вона спостерігала, як працює ця система. Як кожне її слово про Міру зустрічає стіну. Як кожна її сльоза залишається непоміченою. Як кожна її спроба докопатись до правди тільки звужує простір навколо неї. Менше свободи, менше доступу, менше можливостей.