Розділ 21

Дітей у родині Магнус готували до успіху буквально з моменту, як вони тільки зробили свій перший подих. Це було настільки методично та холодно, що здавалось вони виховують не дітей з тією прицільною точністю, з якою садівник формує крону дерева, не запитуючи дерево, куди воно хотіло б рости. Провал навіть не розглядався. Він був чужою темою, чиєюсь чужою ганьбою, яку можна обговорити за закритими дверима і швидко забути. Тому коли він стався у них, то ніхто не знав, що з ним робити.

Зала для тестування була крижаною. Висока стеля, каміння, що тримало холод навіть влітку, і запах озону і старої магії, яка осідала тут роками. Під стелею висів сканер. Це була темна куля, що пульсувала рівно в такт секундної стрілки. Їй не було діла до того, хто підходить нею скористатись. Це був просто мертвий механізм.

Валерія запамʼятовувала результати автоматично, поки чекала. Ромас — В. Сагіта — А. Хелена отримала С і з усіх сил намагалась не плакати. Не виходило. Плакала тихенько, у комір, ніби навіть сльози мали поводитись правильно. Все одно всі бачили.

— Міра Магнус.

Сестра спокійно підвелась. На відміну від Валерії, вона не хвилювалась. 

— Все буде добре, — прошепотіла вона. 

Підійшла до кулі. Поклала долоні. Секунда. Друга. Третя. Куля не спалахнула. Не дала синього, не дала золотого, не дала нічого з того, що давала всім іншим. Вона залишилась темною. Звук просто зник. 

— Нульовий ранг, — сказав наставник рівним протокольним голосом. Він уже бачив таке. Не часто, але бачив. — Відсутній магічний потенціал.

Міра забрала руки. Обернулась. Її обличчя було спокійним, таким як завжди, як завжди. Але Валерія знала це обличчя краще за своє власне, і тому побачила те, що ховалось під цією маскою спокою. Тремтіння. Дрібне. Майже непомітне. І страх. Там точно був страх. Валерія не посміла глянути назад на батьків. Вона прекрасно уявляла з яким виразом розчарування та злості вони там стояли. 

— Валерія Магнус.

Вона вийшла вперед. Поклала руки на кулю. І куля вибухнула світлом. Не буквально взірвалась, але була близько до цього. Золоте, гостре, сліпуче світло, що заповнило всю залу. Сканер відреагував так, ніби хотів показати більше, ніж те, на що його запрограмували. Голограма над ним сформувала рядок і Валерія прочитала його ще до того, як у залі почали перешіптуватись:

Ранг S. Цілитель. Прямий клітинний вплив. Унікально.

Зала здригнулась. Дорослі говорили, перекрикували одне одного. Батько посміхнувся вперше за останні роки. Мати дивилась не на доньку. Вона прикувала свій погляд до напису. В її очах горіло щось, що можна було б назвати гордістю, якби у неї було щось, що хоч трохи нагадувало б почуття.

Валерія прибрала руки з кулі й обернулась. Місце, де сиділа Міра, було порожнім.

— Де сестра? — спитала вона батька, коли той підійшов.

— Ходімо, — він поклав руку на її плече. — Є про що поговорити.

— Де Міра?

— Валеріє…

— Де Міра?

Він не відповів. Просто рушив до виходу, крепко схвативши долоню Валерії, ігноруючи усі її питання.

Розмова відбулась у батьківському кабінеті, тому самому, куди дітей запрошували лише тоді, коли треба було щось вирішити. Не обговорити, не послухати, як пройшов їх день, а саме вирішити. Кімната була великою навмисно. Її спроектували так, щоб той, хто входив, одразу відчував різницю між собою і тим, кому вона належала. Стіл із червоного дерева, відполірований до ідеального блиску, портрети предків вздовж стін, на яких усі були в парадних мантіях, усі з тим самим зверхнім поглядом. Єдина лампа над столом давала холодне, різке світло. За великим вікном сіявся дрібний дощ, байдужий, як і усе в цій кімнаті.

Батьки сіли. Вона стояла.

— Твоя сестра показала нульовий потенціал, — почав по-діловому батько. — Для нашого роду це неприйнятно. Ми вжили необхідних заходів.

— Яких?

— Це закрита тема.

— Яких заходів?

Мати підняла погляд від чашки.

— Вона померла, Валеріє.

Три слова. Без паузи до або після. Без зміни інтонації. Це було сказано так само, як ніби вони сказали, що вона вийшла погуляти або вона пішла за покупками.

Щось усередині Валерії зламалось. 

— Це неправда.

— Валеріє…

— Це неправда! Вона тільки що стояла тут! Ви брешете! Де вона?! Міро! МІ…

— Замовкни.

Ляпас прилетів раніше, ніж вона встигла сказати ще хоча б слово. Не сильний. Мати ніколи не била сильно, щоб ніхто не бачив. Звук удару був коротким і глухим. Валерія похитнулась. Мати стояла перед нею з тим самим спокійним та байдужим виразом обличчя, ніби щойно поправила скатертину, а не вдарила доньку.

— Досить, — сказав батько. — Ти поводиш себе як нерозумна дитина. Це нікому не личить.

Щока горіла. Валерія стояла і дивилась на матір, на батька. У вухах щось гуло. Руки тремтіли. 

— Сядь, — сказав батько.

Не сіла.

— Сядь, Валеріє. — Цього разу трохи голосніше. 

— Де Міра, — повторила вона. — Скажіть мені, де вона і я сяду.

Батько подивився на неї так, ніби зважував скільки їй сказати, щоб вона нарешті замовкла і перестала псувати цей святковий день.

— Вона пішла, — сказав він нарешті. — Їй більше не місце в цьому домі. Це рішення не обговорюється і не переглядається.

— Пішла — це не те саме, що померла.

— Для нас — те саме.

Мати тихенько поставила чашку. 

— Магнуси не тримають в домі тих, хто не відповідає стандартам, — сказала вона. — Це не про жорстокість. Це про чистоту. Слабка кров не має права розбавляти сильну.

— Вона моя сестра, — сказала Валерія.

— Вона була твоєю сестрою, — поправила мати. — Більше у тебе немає сестри.

Це прозвучало так просто. Так буденно. Ніби мати щойно сказала зараз у тебе немає уроків або зараз у тебе немає апетиту. Щось настільки незначне, що просто пройде саме по собі.