Розділ 20

Їх розбудив не настирливий дзвін будильника і не ранкове сонце, що лоскоче очі. Їх розбудив гуркіт у двері, такий потужний і різкий, що здалося, ніби хтось намагається вибити їх разом із коробкою. Це був не ввічливий стукіт сусіда, який прийшов позичити сіль. Це був владний, нетерплячий удар, від якого здригнулися стіни, а чашка на тумбочці жалібно дзенькнула.

Афіна розплющила очі, вириваючись із в'язкого сну. Серце шалено калатало в грудях, вдаряючись об ребра, як птах у клітці. Вона різко сіла на ліжку, хапаючи ротом повітря, і в ту ж мить її рука інстинктивно, без участі розуму простягнулася на другу половину ліжка. Туди, де мало бути тепло. Де мало бути чиєсь міцне плече, яке завжди захищало її від нічних кошмарів. Пальці торкнулися холодної, ідеально рівної ковдри.

Вона завмерла. В голові на секунду запаморочилося від дисонансу. Тіло пам'ятало присутність, а розум… розум видавав порожнечу. "Звісно, там нікого немає, – майнула сонна, нав'язана чужою волею думка, яка швидко залатала дірку в реальності. – Ти ж одна. Ти завжди спиш одна". Але відчуття втрати, гостре й ірраціональне, кольнуло під ребрами.

Стук повторився. Ще гучніше, ще вимогливіше.

– Відчиняйте! Перевірка Асоціації! Негайно!

Цей голос прорізав тишу квартири, як скальпель. Афіна накинула халат тремтячими руками, відчуваючи дивну, липку тривогу, яка була занадто сильною для простого нічного візиту. Вона підійшла до дверей, босими ногами ступаючи по холодній підлозі, і глянула у вічко. Темрява. Хтось закрив його долонею.

– Я відчиняю! – крикнула вона, намагаючись, щоб голос звучав твердо.

Вона увімкнула світло в коридорі, примружившись від різкого спалаху лампи, і клацнула замком. Двері розчахнулися, впускаючи в теплу квартиру протяг і запах дощової ночі. На порозі стояли троє. Двоє чоловіків були схожі на близнюків-катів: широкі плечі, кам'яні обличчя і довгі чорні плащі з високими комірами. На грудях у кожного тьмяно виблискувала срібна емблема Асоціації магів – два перехрещені жезли на щиті. Символ захисту, який більше нагадував загрозу.

Але головною була не вони. Між ними стояла жінка. Висока, статна, у бездоганному сірому пальті. Її погляд був холоднішим за листопадовий вітер, а срібляста сивина у волоссі виглядала не як ознака віку, а як корона, що підкреслювала її статус.

– Афіна Арденс? – спитав один із чоловіків, навіть не привітавшись. Він тримав у руках папку і дивився на неї не як на людину, а як на об'єкт перевірки. – Нам надійшов сигнал тривоги першого рівня. Сильний магічний сплеск у цьому секторі, епіцентр – ваш будинок. Ми перевіряємо всіх.

Афіна насупилася, схрестивши руки на грудях.

– Я Афіна, так. Але я не використовувала магію. Я спала. І ви могли б вибрати кращий час для візиту. Третя ночі.

– Ми не вибираємо час, ми реагуємо на загрозу, – відрізав чоловік, безцеремонно відтісняючи її плечем і заходячи всередину. – Дозвіл на обшук за надзвичайним протоколом.

Вони розійшлися по квартирі, скануючи простір дивними приладами. Афіна стояла посеред коридору, відчуваючи гнів і безсилля. Вона знала: сперечатися з Асоціацією – собі дорожче. З дитячої кімнати, потираючи очі, вийшла заспана Кіра. Вона тримала плюшевого ведмедя за лапу.

– Мамо? Хто ці дядьки?

Афіна миттю опинилася біля неї, затуляючи собою.

– Це помилка, сонечко. Вони зараз підуть.

Жінка, що досі мовчала, підійшла ближче. Її погляд ковзнув по Афіні, затримуючись на її обличчі з впізнаванням.

– Арденс… – протягнула вона. Голос був низьким і оксамитовим, але небезпечним. – Молодша донька, чорна вівця благородного сімейства.

Афіна підняла підборіддя.

– Я не підтримую зв'язків із сім'єю. Я живу своїм життям. Це не злочин.

– Звісно, ні, – жінка перевела погляд на Кіру. – А це, я так розумію, плід вашої… свободи? Де батько дитини? Чи ви не впевнені, хто саме ним є?

Афіні наче ляпаса дали. Щоки спалахнули гнівом.

– Мій чоловік загинув, – твердо сказала вона. Ці слова вилетіли легко, як завчена істина. – Ще коли я була вагітна. Нещасний випадок. Ми з донькою живемо удвох.

У голові Афіни не було жодного сумніву. Вона "пам'ятала" той день. Пам'ятала дзвінок, морг, похорон. Пам'ять була чіткою, хоча й дивно сухою, позбавленою деталей.

– Співчуваю, – байдуже кинула жінка. – Але протокол є протокол.

Кристал. Один із чоловіків дістав прозорий, огранений кристал, що тьмяно світився зсередини.

– Нам потрібно перевірити ваш магічний фон і фон дитини. Сплеск був аномальним. Ми шукаємо незареєстрованих магів або артефакти.

– Їй три роки! – обурилася Афіна. – Яка магія? Вона дитина!

– Супротив наказам Асоціації під час рейду вважається державною зрадою, – монотонно промовив чоловік, простягаючи кристал. – Пані Арденс, не ускладнюйте.

Афіна стиснула зуби. Вона видихнула, намагаючись заспокоїтися, і поклала долоню на камінь. Кристал засвітився м'яким, рівним жовтим світлом.

– Цілитель, D-ранг. Стабільно, – констатував агент, звіряючись із записами. – Тепер дівчинка.

Афіна присіла біля Кіри.

– Не бійся, зайчику. Просто торкнися камінчика. Він не гарячий.

Кіра з цікавістю простягнула маленьку пухку ручку і поклала її на грань кристала. Афіна затамувала подих. Вона не знала чому, але їй було страшно. Десь на периферії свідомості майнула думка: "Будь ласка". Кристал мовчав. Не змінив кольору. Залишився прозорим і холодним.

– Немаг, – розчаровано видихнув агент. – Звичайна людина. Нульовий потенціал.

Афіна відчула, як з плечей звалилася гора.

– Я ж казала.

Чоловіки перезирнулися і сховали прилади.

– Чисто. Тут нічого немає. Вибачте за турботу, пані Арденс. Дякуємо за співпрацю.

Вони розвернулися і рушили до виходу, їхні плащі шерхотіли, як крила великих птахів. Але жінка не зрушила з місця. Вона повільно нахилилася до Кіри, вдивляючись у її обличчя з лякаючою, холодною цікавістю колекціонера.

– У вашої доньки дуже незвичайні очі, – сказала вона тихо, і від її оксамитового голосу по спині Афіни побігли мурашки. – Одне каре, інше зелене. Рідкісна мутація. І дуже… прикметна.