Розділ 17

Коли все скінчилося, світ не вибухнув і не перевернувся, як того боялися вони обидва. Він просто видихнув. Величезний, наповнений магією і страхом простір раптом стишився до розмірів однієї кімнати, освітленої м'яким, золотавим світлом нічника. Навіть вітер за вікном, що ще годину тому намагався зірвати дах, тепер перетворився на лагідний шурхіт, ніби вибачався за свою поведінку.

Афіна лежала на подушках, відчуваючи, як кожна клітинка її тіла вібрує дивним, важким спокоєм. Вона була втомлена настільки, що не відчувала власних ніг, а руки здавалися налитими свинцем. Але крізь цю свинцеву втому пробивалася щаслива, тиха радість, та особлива, чиста емоція, яка буває тільки після великої битви, що закінчилася беззаперечною перемогою. Повітря в кімнаті все ще пахло озоном, залишком магії Айрунга, але тепер до нього домішувався запах молока і теплої шкіри.

Айрунг сидів поруч, на самому краєчку ліжка, боячись зайняти зайвий сантиметр. Він тримав на руках білий пакунок так обережно, ніби це була кришталева ваза епохи перших династій, яка могла розсипатися від одного необережного подиху, а не жива людина. Його сорочка була пом’ята і мокра від поту, рукави недбало закатані, відкриваючи напружені передпліччя, на яких ще повільно згасали захисні руни.

Але Афіна дивилася не на його руки. Вона дивилася на його обличчя. На ньому застиг вираз абсолютного, майже дитячого подиву. Той самий Айрунг, який знав таємниці стародавніх родів, який вмів домовлятися з бурями і боротись зі всім світом, зараз виглядав абсолютно розгубленим перед обличчям трьох кілограмів нового життя. Його губи були ледь розтулені, а в очах, що звикли сканувати небезпеку, стояли сльози.

– Вона дихає, – прошепотів він, не відводячи погляду від крихітного личка, що виглядало з пелюшок. – Афіно, ти бачиш? Вона дихає в такт зі мною.

Він повільно, затамувавши подих, простягнув палець і торкнувся її кулачка. Крихітні пальчики інстинктивно розтиснулися і вхопили його за фалангу. Айрунг здригнувся, ніби його вдарило струмом.

– Я тримав небо, – промовив він тихо, і його голос сів від хвилювання. – Я тримав бар'єри під шквальним вогнем. Але це… це найважче, що я коли-небудь тримав. Боюся, якщо я поворухнусь, я її зламаю.

Афіна слабо посміхнулася, спостерігаючи за тим, як могутній Елементаліст перетворюється на батька.

– Ти не зламаєш її, Айрунгу, – прошепотіла вона. – Ти її захист. Ти – її перший світ.

Він нарешті підвів на неї очі. У них більше не було страху перед пророцтвами чи Асоціацією. Там була тільки безмежна, затоплююча ніжність.

– Вона досконала, – видихнув він. – І вона… наша.

Він вдивлявся в крихітне, ще трохи червоне личко доньки, не кліпаючи. Здавалося, він намагався вивчити її напам'ять просто зараз: кожну вію, кожен ледь помітний рух губ уві сні. Великий маг, який не боявся йти проти власного клану, зараз завмер, наче статуя, боячись зробити зайвий рух.

– Вона така маленька, – прошепотів він, і його голос сів, втративши всю свою звичну твердість. – Афіно, подивись на ці пальчики… вони як прозорі пелюстки. Вона така крихітна, що мені страшно навіть дихати в її бік. Я звик тримати блискавки, а не… це. Я боюся її розчавити.

– Вона міцніша, ніж здається. У ній твоя кров, пам'ятаєш? Вона витримає і не таке, – втомлено, але тепло усміхнулася Афіна, простягаючи руку, щоб торкнутися його напруженого, як камінь, плеча. – Ну? Час істини. Ми домовилися, що ім'я обираєш ти. Це був твій бонус за "батьківські нерви". Але попереджаю одразу: якщо це буде щось із твого списку "Великих Магічних Імен Забутих Епох", я подам на розлучення просто зараз. І заберу дитину до Марти. Вона її назве якоюсь Дусею, і будеш знати.

Айрунг нарешті відірвав погляд від немовляти і підвів на дружину очі. В них, крізь пелену вологи, вже танцювали знайомі іскри сміху. Він справді мучив її останні місяці. Це стало їхньою вечірньою грою. Він вигадував варіанти, а Афіна тренувала свій сарказм. Його пропозиції коливалися від нестерпно пафосних до відверто абсурдних.

– Як тобі 'Галадріель'? – питав він минулого тижня з абсолютно серйозним обличчям.

– Ні, Айрунг. Ми не в казці, і в неї не буде ельфійських вух.

– А як щодо 'Селести'? Це означає 'небесна'!

–"Це звучить як назва піцерії, любий.

– Тоді 'Ефіра'? – не вгамовувався він, натхненно розмахуючи руками. – Ефіра – це звучить гордо, Афіно! Це ж квінтесенція магії!

Афіна відбивалася як могла. Вона кидалася в нього подушками, закочувала очі так, що вони боліли, і погрожувала записати дитину в свідоцтві просто як "Марія" або "Віра", якщо він не припинить цитувати міфи народів, які вимерли не просто так, а, ймовірно, від сорому за свої імена.

– Ні, – він м’яко похитав головою, і в його очах у цей момент не було ні тіні минулого, ні страху перед майбутнім, лише безмежне, затоплююче тепло. – Жодних Ефір чи Селест. Я дивлюся на неї і розумію… Їй не потрібне ім'я, яке тягне за собою пил історії чи тягар мого роду. Їй потрібне ім'я, яке буде тільки її. Коротким. Дзвінким. Чистим, як перший промінь сонця після довгої ночі.

Він обережно, пучкою пальця, торкнувся її оксамитової щічки, і на його обличчі розквітла така ніжна усмішка, що у Афіни перехопило подих.

– Кіра.

Афіна завмерла. Вона повторила це ім’я про себе, і воно лягло на серце теплою, правильною вагою.

– Кіра… – промовила вона вголос.

Це звучало не просто твердо. Це звучало як надія. І світло, якого їм так не вистачало. Вона видихнула, і разом із повітрям з неї вийшла остання напруга. Афіна накрила його руку, що лежала на ковдрі, своєю, міцно переплітаючи пальці.

– Кіра, – повторила вона вже впевнено, з усмішкою. – Слава всім богам. Я вже думала, мені доведеться все життя вибачатися перед донькою за те, що її звати "Мелісандра".

– Ей! Мелісандра – це ім'я королеви! – удавано обурився Айрунг, але в його шепоті не було й краплі серйозності.

Він нахилився і поцілував Афіну в скроню. Довго, вдячно, трепетно, вдихаючи запах її волосся.