Розділ 16

Гроза прийшла не з чорними хмарами і не з гуркотом грому, як того боявся Айрунг. Вона прийшла тихо, на м'яких лапах, сховавшись у буденності.

Першою це помітила Марта. Був звичайний вівторок. У клініці пахло м’ятою і свіжою випічкою. Марта знову принесла свій фірмовий пиріг з вишнями, від якого зазвичай у всіх текла слина. Але цього разу, щойно аромат теплого тіста торкнувся носа Афіни, її шлунок зробив сальто. Вона зблідла, притиснула долоню до рота і вибігла в ординаторську, ледве встигнувши зачинити двері перед носом здивованого пацієнта.

Коли вона повернулася, вмита холодною водою, але все ще зеленкуватого відтінку, Марта вже стояла біля столу і уважно дивилася на неї.

– Ти спиш на ходу останній тиждень, дитино, – сказала вона не як питання, а як факт. – Засинаєш над звітами. А тепер тебе нудить від мого пирога. Або я розучилася пекти, або…

Марта багатозначно замовкла, поклавши руку на живіт. Афіна завмерла.

– Ні, – швидко сказала вона. – Це неможливо. Ми обережні. Ми використовуємо магічний захист, він дає 99 відсотків гарантії. Це просто втома. Або вірус.

– Або той один відсоток, який вирішив, що йому дуже треба на цей світ, – м’яко усміхнулася Марта. – Іди зроби тест, Афіно. В аптечці є.

Афіна зробила. Вона дивилася на дві яскраві смужки на магічному тестері і не могла повірити своїм очам. В її голові був хаос. Вона, лікар, яка знає фізіологію напам'ять, пропустила найочевидніше. Афіна сіла на кушетку, стискаючи смужку в руці. Почуття накочувалися хвилями. Спершу тепло. Глибоке, первісне тепло десь у сонячному сплетінні. Дитина. Вона завжди хотіла сім'ю. Справжню. Не таку, як у її батьків холодну і розважливу, а шумну, живу, де люблять просто так. Але слідом прийшла холодна хвиля страху. Айрунг. Він переховується. Він живе в постійній напрузі, сканує простір, будує захисні бар'єри з квітів. Дитина – це відповідальність. Це вразливість. Це якір, який не дозволить зірватися і втекти за п'ять хвилин. Як він відреагує? Чи не стане це для нього тягарем, який потопить їх обох?

Двері відчинилися, і зайшла Марта. Побачивши обличчя Афіни, вона все зрозуміла без слів. Вона підійшла і просто обійняла її. Афіна уткнулася носом у її пахнучий травами фартух і видихнула тремтіння.

– Мені страшно, Марто, – прошепотіла вона. – У нас… складна ситуація. Я не знаю, чи готовий Айрунг. Я не знаю, чи маємо ми право зараз…

– Тшшш, – Марта гладила її по голові, як малу дитину. – Ніхто ніколи не готовий, Афіно. Час ніколи не буває ідеальним. Але діти – це не проблема. Це маяк. Коли ти тримаєш своє дитя на руках, світ стає простим. Ти просто знаєш, заради чого живеш.

Вона на мить замовкла, і її рука завмерла на плечі Афіни.

– У нас теж був син, – сказала вона тихо, дивлячись кудись крізь стіну. – Коли я вперше його обійняла… я зрозуміла, що тримаю в руках цілий всесвіт. Я думала, що ніщо не зможе нас розлучити.

Афіна підняла голову. Вона ніколи не чула про сина.

– Що з ним сталося? Він… помер?

Марта сумно усміхнулася, самими куточками губ.

– Фізично він живий і здоровий. Десь там, у столиці. Але для нас… сина більше немає. Він обрав інший шлях, Афіно. Шлях, де нам не знайшлося місця.

В її голосі було стільки прихованого болю, давнього і змиреного, що Афіна зрозуміла: питати далі не можна. Це була рана, яка не загоїлася, а просто вкрилася рубцем. Вона мовчки обійняла Марту міцніше, дякуючи за відвертість і підтримку.

– І не хвилюйся, – промовила вона тихо, поправляючи пасмо волосся, що вибилося з-за вуха Афіни. – Це залишиться між нами. Я буду мовчати, як стіна. Навіть Іларіон не дізнається, поки ти сама не вирішиш оголосити цю новину світу. Це твій секрет, дитино. І тільки тобі вирішувати, коли ним ділитися.

Афіна вдячно кивнула. Ця маленька змова дала їй крихту спокою, але лише на мить. Бо як тільки двері клініки зачинилися за її спиною, реальність навалилася з новою силою.

Додому Афіна йшла, як на страту. Вулиці здавалися довшими, ніж зазвичай, а власні кроки лунали вироком. Квартира зустріла її тишею і запахом герані, який сьогодні здавався задушливим. Айрунга ще не було. Вона ходила з кутка в куток, механічно поправляла подушки, переставляла книги, намагаючись зайняти руки, які дрібно тремтіли. Кожен звук із під'їзду змушував її здригатися. В голові крутилася одна й та сама страшна карусель думок: а що, якщо він скаже "ні"? Що, якщо він скаже, що це надто небезпечно для їхнього підпільного життя? Що вона робитиме? Вона знала відповідь. Без варіантів. Але від думки, що ціна цього вибору – втрата його, серце стискалося в тугу, болючу грудку.

Зрештою, ключ у замку повернувся з різким металевим клацанням, що пролунало в тиші як постріл. Двері відчинилися, впускаючи Айрунга разом із вогким подихом вечірнього міста.

Він увійшов, струшуючи краплі дощу з плаща, і виглядав не просто втомленим – виснаженим. Під його очима залягли глибокі тіні від безсонних ночей в архіві, а плечі були опущені, ніби він ніс на них увесь тягар їхнього прихованого життя. Він почав був щось говорити про погоду, але, підвівши погляд і зустрівшись очима з Афіною, завмер на півслові.

Він завжди читав її, як відкриту книгу. Жодна маска, жодна удавана спокійність не могли обманути його інтуїцію.

– Афіно? – його голос миттєво змінився. Втома зникла безслідно, поступившись місцем гострій, як лезо, тривозі.

Сумка з документами глухо гупнула на підлогу, він просто випустив її з рук, навіть не помітивши цього. За два широкі кроки він подолав відстань між ними, вдивляючись в її риси так, ніби шукав сліди катастрофи.

– Що сталося? – він говорив швидко, уривчасто. – Ти бліда, як полотно. В клініці щось трапилось? Хтось образив тебе? Скажи мені.

Він обережно взяв її обличчя у свої долоні, ніби вона була з крихкого скла, що ось-ось розіб’ється. Його пальці були вологими й прохолодними після вулиці, і цей різкий контраст із її палаючою від хвилювання шкірою трохи протверезив її, змусивши нарешті зробити вдих. Вона опустила погляд на його груди, на ґудзик сорочки, що здавалось міг відлетіти в будь-який момент.