Розділ 15

Втеча не була схожа на сцени з бойовиків. Не було виску шин, перестрілок чи стрибків на потяг в останню секунду. Втеча була тихою. Вони зібралися за годину. Афіна взяла лише найнеобхідніше: документи (які Айрунг обіцяв переробити), аптечку з інструментами (бо це була частина її душі, а не багаж) і старий светр. Вона поклала ключі від своєї крихітної квартири на стіл. Поруч залишила записку для власниці: "Вибачте, що без попередження. Гроші за оренду на тумбочці".

– Готова? – тихо спитав Айрунг. Він стояв у дверях, тримаючи дві сумки.

– Я була готова уже дуже давно, – відповіла вона, не озираючись.

Вони вийшли в ніч. Дощ, вірний супутник їхньої історії, змивав сліди ще до того, як вони встигали їх залишити. Місто спало, байдуже до двох тіней, що розчинялися в його лабіринті.

Нове пристанище було меншим, тихішим і набагато зеленішим. Тут не було гнітючої атмосфери Нижнього району, але й не було пафосу "елітних" кварталів. Це було місто для тих, хто просто хотів жити. Вони орендували квартиру на першому поверсі старого будинку, що потопав у зелені. Стіни тут дихали вологою, а вікна були майже повністю закриті густим, темно-зеленим плющем, який, здавалося, тримав цегляну кладку разом.

– Плющ – це ідеально, – зауважив Айрунг, торкаючись листка кінчиками пальців так, ніби вітався зі старим другом. – Жива зелень не просто прикрашає. Вона "фонить". Її біополе екранує магічний слід. Для пошукових кристалів Асоціації ми будемо виглядати як просто ще один кущ у саду.

Він одразу взявся за облаштування "периметру". Але робив це у своїй, дивній манері. Замість того, щоб креслити руни на дверях чи ставити магічні замки, він притягнув додому цілу купу горщиків. Звичайна герань із різким запахом, пухнасті фіалки, якісь дивні, розлогі папороті, що нагадували щупальця. Він розставляв їх на підвіконнях не хаотично, а вивіряючи кожен сантиметр. Іноді він нахилявся до листя і щось беззвучно шепотів, а рослини, Афіна могла б у цьому присягнутися, ледь помітно тягнулися до його рук у відповідь.

– Це і є твій неприступний бастіон? – іронічно спитала вона, витягуючи з сумки свій улюблений светр. – Який план, Айрунг? Вбивця помре від алергічного шоку? Чи спіткнеться об фікус і зламає шию?

Айрунг не образився. Він поставив останній горщик із яскраво-червоною бегонією біля входу і серйозно подивився на неї.

– Не недооцінюй тишу, Афіно. Рослини відчувають наміри швидше за будь-якого сторожового пса. Вони реагують на агресію задовго до того, як ворог дістане ніж.

Він провів долонею над підвіконням. Плющ за вікном раптом здригнувся. Його пагони, які секунду тому мляво звисали, напружилися, мов м’язи, і сплелися в щільну, непрохідну решітку. Шипи на стеблах стали довшими і гострішими, блиснувши в сутінках, як сталеві голки.

– Якщо хтось прийде зі злом, – тихо додав він, – цей плющ зламає йому кістки швидше, ніж він встигне розбити скло. А герань… ти почуєш її голос.

Афіна дивилася на зелену "решітку", що пульсувала живим життям, і її іронія десь зникла. Це було моторошно і водночас… надійно.

– Гаразд, – хмикнула вона, намагаючись повернути собі маску байдужості. – Здаюся. Але якщо ця папороть вночі спробує мене обійняти, я її підстрижу.

Айрунг усміхнувся, і плющ за вікном знову розслабився, пропускаючи місячне світло. Тієї ночі повітря у квартирі було напрочуд свіжим, напоєним ароматом трав і землі. І Афіна спала спокійно – глибоко, без сновидінь, вперше за багато років відчуваючи, що світ за вікном не може її дістати.

Роботу Афіна знайшла на третій день. Вона навмисно оминала великі лікарні. Там надто багато бюрократії, перевірок і пихатих завідувачів. Вона шукала щось маленьке. І знайшла. Вивіска "Сімейна клініка Іларіона та Марти" висіла трохи криво. Сама будівля нагадувала пряниковий будиночок, що дивом затесався між офісними центрами. Всередині пахло не хлоркою, а… випічкою? І сушеними травами. За стійкою реєстрації нікого не було.

– Ей? Є хто живий? – гукнула Афіна.

З кабінету визирнув дідусь. Він був схожий на доброго чарівника з дитячої книжки: сива борода, окуляри на кінчику носа і жилетка, явно зв’язана вручну.

– О, пацієнтка! – зрадів він. – Марта, став чайник, у нас гості!

– Я не пацієнтка, – швидко сказала Афіна. – Я за оголошенням. Ви шукали помічника цілителя.

Дідусь, якого певно й звали пан Іларіон, уважно подивився на неї поверх окулярів.

– А, робота… Ну, проходь, дитинко. Тільки обережно, там кіт спить на порозі, не наступи на Його Величність.

Співбесіда була найдивнішою в її житті. Вони сиділи в маленькій кухні позаду ординаторської. Пані Марта, маленька, кругла жіночка з очима кольору весняного неба, наливала їй трав'яний чай і підсувала тарілку з пиріжками.

– Їж, дитино, ти ж прозора, – примовляла вона. – Шкіра та кістки.

– У мене D-ранг, – одразу виклала карти на стіл Афіна. Вона звикла, що після цієї фрази розмова зазвичай закінчується. – Магічного резерву мало. Але я вмію шити, вправляти, діагностувати без кристалів і не боюсь крові.

Іларіон відмахнувся від її слів, як від настирливої мухи.

– Ранг, ранг… Усі помішалися на цих рангах. Ми з Мартусею – В-ранг, і що? Спина болить так само, як у всіх. Нам потрібні руки, Афіно, бо давно час на пенсію, годувати голубів і сваритися з телевізором. Але ми не можемо закритися. Люди йдуть. Хто їм допоможе? Ті коновали з центральної, які лікують по прайсу?

Він подивився на її руки.

– Покажи долоні.

Афіна простягнула руки. Він взяв їх у свої, сухі й теплі.

– Хороші руки. Чіпкі. І холодні, – він усміхнувся. – Значить, серце гаряче. Беремо.

Афіна чекала підступу. Чекала, що її навантажать брудною роботою, що будуть економити на зарплаті. Але минув тиждень, другий…

– Афіночко, я тут відклала тобі баночку варення, візьми додому, – казала Марта, загортаючи гостинець.

– Дитино, ти сьогодні задовго возилася з тим переломом, йди раніше, я допишу звіт, – казав Іларіон.