Розділ 13

Він прийшов. Рівно через три дні. Не запізнився ні на хвилину, ніби в нього в голові цокав швейцарський годинник, а не хаотичний ритм Нижнього міста.

Афіна саме закінчувала зміну, витираючи зі столу плями чиєїсь бурої крові (робочий день вдався, всього два ножових і один передоз магічним стимулятором). Вона була втомлена, зла і пахла антисептиком. Коли двері підсобки тихо рипнули, то навіть не здригнулася. Рука сама потягнулася до скальпеля в кишені. Рефлекс. І як же вона була здивована, коли зрозуміла, що це був він.

Айрунг виглядав… дратівливо добре. За три дні людина з некротичною раною мала б лежати в лихоманці, бліда як смерть. Він же стояв у дверях, спираючись плечем на одвірок, і виглядав так, ніби щойно повернувся з курорту, а не з порогу могили. На ньому була чиста сорочка (дешева, але випрасувана), волосся більше не нагадувало мокрі водорості, а очі сяяли так, що тьмяна лампа в підсобці здавалася зайвою.

– Вітаю. Ти все таки живий, – констатувала Афіна, ховаючи здивування за звичною маскою байдужості. – Я таки помилилась. Ставила на те, що ти здохнеш десь у канаві.

Він усміхнувся.

– Я не міг дозволити собі розчарувати леді.

Він дістав з-за спини не квіти (слава богу, це було б банально), а два паперових стаканчики. Від них пахло справжньою кавою. Не тим помиями з автомата в коридорі, а зерновою кавою.

– Хабар? – Афіна скептично підняла брову, але стаканчик узяла.

– Плата за оренду кушетки.

Вона оглянула його рану. Це було неможливо. Шрам уже побілів. Тканини зрослися так, ніби пройшов місяць, а не 72 години. Регенерація рівня S-класу. Або рівня монстра.

– Ти не людина, – пробурмотіла вона, торкаючись рубця.

– Я просто дуже хочу жити.

Так почалася ця дивна гра. Він почав приходити. Не щодня. Це було б підозріло. Але стабільно двічі на тиждень він чекав її біля чорного входу. Іноді з кавою. Іноді з яблуком. Іноді просто з мовчазною присутністю, яка в цьому гучному, небезпечному районі вартувала більше за золото. Він проводжав її додому. Вони йшли темними вулицями, де ліхтарі були розбиті, а з підворіть чулися звуки, які краще не ідентифікувати. Поруч із ним Афіна відчувала дивний спокій. Тіні ніби розступалися перед ним. Бродячі пси, які зазвичай гавкали на перехожих, при його наближенні піджимали хвости і ховалися.

Вони говорили. Про медицину. Про дурість магічних законів. Про книги. Виявилося, що цей "кур'єр" читав більше, ніж половина професорів в її Академії. У нього був гострий розум, чорний гумор і манери, які він, очевидно, намагався приховати, але вони проривалися – в тому, як він подавав їй руку, як тримав спину, як відкривав перед нею двері. Він фліртував. Тонко, інтелектуально, на межі фолу, але ніколи не переступаючи її. Його погляди були довгими, оцінюючими, але не брудними. І це почало бісити Афіну до скреготу зубів.

Чому? Бо вона звикла до іншого. Афіна була красивою. Навіть у цьому дешевому, запраному халаті, з синцями під очима від подвійних змін і нерівно обрізаним каре, у ній була порода. Та особлива, хижа краса, яку не змити хлоркою і не сховати за мішками під очима. Вона несла себе так, ніби цей брудний коридор був тронною залою, і саме це зводило чоловіків з розуму. Вони бачили в ній виклик. Трофей. Особливо маги.

Ті самі пихаті павичі з верхніх поверхів, які іноді спускалися в її клініку, коли хотіли анонімності після брудних справ. Вони дивилися на неї не як на лікаря, а як на десерт, що йде в комплекті з перев'язкою.

Вона пам’ятала минулий вівторок. Черговий «золотий хлопчик», син якогось депутата з Вогняного Клану. Він затиснув її біля автомату з кавою, перегородивши шлях рукою в дорогому персні. Від нього тхнуло елітним парфумом, який у цьому підвалі здавався отруйним газом.

– Гей, крихітко, D-ранг? – протягнув він, ковзаючи поглядом по її шиї так, наче лишав слизький слід.

Його пальці, гарячі від надлишку магії, стиснули її лікоть.

– Тобі, мабуть, мало платять за те, що ти порпаєшся в гнійниках. Хочеш заробити? Піднімемося в кімнату відпочинку. Я покажу тобі справжній жезл…

Він думав, що це дотепно. Афіна пам’ятала, як у неї всередині все зжалося від огиди. Не страху, а саме нудотної, липкої огиди, ніби вона наступила в щось гидотне. Вона не кричала. Вона просто натиснула великим пальцем на точку між його ліктьовим і променевим нервом. Він завив, коли його рука оніміла й повисла.

– Ще раз торкнешся мене, – прошепотіла вона йому на вухо, – і я перетисну сонну артерію. Це буде виглядати як інсульт. Ніхто й не здогадається.

Але були й гірші. Старші лікарі. Ті, що мали владу. Вона здригалася, згадуючи завідувача відділенням. Сивий, поважний маг Землі, батько трьох дітей. Він любив заходити в ординаторську, коли вона була там одна. Він не хапав грубо, а діяв підступно. Клали важку долоню їй на плече, ніби по-батьківськи, а потім рука повільно сповзала нижче, до талії.

– Ти виглядаєш втомленою, Афіно, – шепотів він, дихаючи їй у потилицю сумішшю кави й старого тютюну. – Графік можна змінити. Зарплату підвищити. Ми можемо обговорити це… в більш горизонтальному положенні.

Афіна тоді вирвалася, перекинувши чашку з гарячим чаєм йому на штани. Він кричав, погрожував звільненням, називав її «невдячною сукою». Вона вибігла в туалет і мила руки гарячою водою, доки шкіра не почервоніла, намагаючись змити відчуття його дотику. Вона ледь не здерла з себе шкіру тієї ночі.

Вони всі були однакові. Вони дихали їй в обличчя перегаром своїх амбіцій, лізли руками, вважаючи, що літера «С» у документах і відсутність сім’ї роблять її товаром на полиці з уцінкою. Беззахисною здобиччю. Афіна ламала їм пальці. Била коліном у пах так, що вони падали на коліна. Посилала такими словами, від яких в’яли вуха навіть у портових вантажників. Але це була вічна війна. Вона жила в стані облоги. Кожен погляд на неї був спробою оцінити, скільки вона коштує. Кожен комплімент був замаскованою пропозицією купити. Вона навчилася носити свою холодність як броню, а сарказм як заточений ніж.