Розділ 11

13 червня 3126 року

За декілька років до народження Кіри

Сім'я – це не кров. У світі високої магії сім'я – це бізнес-проєкт, ретельно прораховане рівняння успіху та генетики. І якщо ти стаєш похибкою в розрахунках, тебе не виправляють. Тебе списують.

Афіна зрозуміла це у вісімнадцять років, стоячи посеред вітальні батьківського дому, де одна лише люстра з гірського кришталю коштувала більше, ніж усе її майбутнє життя. Світло від неї падало на підлогу холодними, гострими скалками, ніби натякало: тут немає місця для тепла. Тиша була не просто стерильною. Вона була мертвою. Такою, яка буває в морзі перед розтином, або в банках, коли оголошують про банкрутство. Тут емоції вважалися не просто моветоном – вони були ознакою слабкості, недопустимою для аристократії.

– Ранг D, – голос батька, Зеновія Арденса, прозвучав не як вирок, а як діагноз. Гидливий, сухий, остаточний. Він навіть не дивився на доньку. Він дивився на магічний тестер, що лежав на столі з червоного дерева. Куля, яка мала б спалахнути золотом або хоча б глибокою синню, тьмяно жевріла блідо-зеленим кольором. Кольором плісняви. Кольором посередності. Зеновій гидливо, кінчиками пальців, відсунув тестер від себе, ніби той міг його забруднити.

– Це навіть не помилка, Луїзо, – кинув він, звертаючись до дружини, що сиділа навпроти. – Це – дефект. Генетичний брак.

Мати, Луїза, навіть не здригнулася. Вона сиділа ідеально рівно, немов порцелянова статуетка, яку забули на полиці. Її обличчя було маскою байдужості, але пальці, що стискали ніжку келиха, побіліли. Вона дивилася не на Афіну. Вона дивилася крізь неї на стіну, де висіли портрети предків. Усі маги рангу А або S.

– Як ми пояснимо це на Зимовому Балу? – прошепотіла вона, і в цьому шепоті було більше жаху, ніж якби їй повідомили про смерть доньки. – Арденси – цілителі королівської крові. А це… – вона махнула рукою в бік Афіни, як на брудну пляму на килимі. – Це рівень сільської знахарки, яка лікує корів від здуття.

– Мамо, не перебільшуй, – пролунав третій голос, солодкий, мов отруєний сироп. Єва. Старша сестра. Гордість сім'ї. Маг води, рангу А. Вона сиділа в кріслі, ліниво граючись водяною сферою, що переливалася між її пальцями. Вона сяяла. На фоні тьмяної, розчавленої Афіни, Єва виглядала як діамант поруч зі шматком вугілля.

– Може, Афіна просто піде в покоївки? – Єва всміхнулася, і ця усмішка була гострішою за скальпель. – Їй пасуватиме форма. З її рангом вона якраз зможе заліковувати подряпини нашим садівникам. Це ж теж… корисно?

Афіна відчула, як у грудях закипає щось гаряче й темне. Це були не сльози. Сльози вона виплакала ще в дитинстві, коли батько вперше не прийшов на її день народження, бо був зайнятий "перспективною" Євою. Це була лють.

Вона підняла голову. Її карі очі, які завжди називали "занадто простими" для їхньої родини, зараз палали.

– Я – цілитель, – сказала вона тихо, але чітко, перериваючи цю публічну страту. – Я можу зрощувати кістки. Я можу зупиняти кров. Я можу врятувати життя, поки ви, "еліта", будете вибирати, який колір мантії пасує до ваших туфель.

Зеновій повільно підвів на неї погляд. У ньому не було злості. Була лише холодна порожнеча.

– Ти не зрозуміла, Афіно, – сказав він тоном, яким говорять із розумово відсталими. – Нам не потрібні твої навички. Нам потрібен статус. Ти псуєш статистику роду. Ти – пляма на нашій репутації. А плями… виводять.

Він встав, підійшов до сейфа, дістав товстий конверт і кинув його на стіл. Він проковзнув по лакованій поверхні й зупинився біля руки Афіни.

– Тут достатньо, щоб зникнути. Північний район, Східний сектор – мені байдуже. Зміниш ім’я. Зміниш документи. Для суспільства Афіна Арденс поїхала на навчання в закриту академію за океаном. А потім… залишилась там назавжди.

– Ви купуєте моє зникнення? – Афіна подивилась на конверт, потім на батька. – Боїтеся, що хтось дізнається, що у великого Зеновія народилася "бракована" донька?

– Я боюся, що мої акції впадуть, якщо хтось побачить тебе поруч із нами, – відрізав він. – Зникни, Афіно. Зроби єдину корисну річ для цієї сім'ї.

Афіна подивилась на матір.

– Ти промовчиш? – спитала вона. – Ти жвсе таки моя матір.

Луїза зробила ковток вина і відвернулась до вікна. – У мене тільки одна донька, – сказала вона холодно. – Її звати Єва.

Тиша у вітальні стала дзвінкою. Афіна відчула, як щось усередині неї, тонка струна прив’язаності, яка ще тримала її біля цих людей, луснула з гучним, болісним звуком. Вона не взяла конверт. Вона підійшла до столу, взяла келих із вином, що стояв біля батька, і повільно, дивлячись йому в очі, вилила вміст просто на той самий дорогий килим. Темно-червона пляма розпливлася на бежевому ворсі, як кров.

– Гроші залиште собі. Вам вони знадобляться, щоб купити собі трохи совісті. Хоча навряд чи вистачить.

Вона вийшла з дому, грюкнувши важкими дубовими дверима так, що кришталева люстра у вітальні жалібно дзенькнула. За спиною залишилося багатство, статус і прізвище. Попереду була ніч, порожні кишені й свобода. І вперше за вісімнадцять років Афіна дихала на повні груди.

Нічне повітря пахло озоном і мокрим асфальтом, а не лавандовим освіжувачем, як у маєтку. Дощ періщив нещадно, перетворюючи її дорогу шовкову сукню на мокру ганчірку, що липла до ніг. Туфлі на тонких підборах не були створені для бруківки, але Афіна йшла швидко, не озираючись. Вона знала: якщо зупиниться хоч на секунду, страх наздожене її.

У кишені не було ні копійчини. Батьківський конверт залишився на столі. Гордість гріла душу, але не тіло. Дійшовши до найближчої станції маг-трамваю, Афіна зупинилася біля вітрини, що світилася тьмяним жовтим світлом. «Ломбард 24/7. Купуємо золото, кристали, совість». Вона зняла з вух діамантові сережки, подарунок на шістнадцятиріччя. Лихвар за гратами, що нагадував старого гобліна у розтягнутій майці, глянув на прикраси, потім на мокру, тремтячу дівчину в дорогому одязі. Його очі звузились.