Розділ 9

Світ спершу був водою. Не хвилею – вагою. Наче вона лежала на дні океану, а поверх неї лежали ще тисяча тонн мовчання. Темрява була тягучою, зі смаком металу, і кожна думка пробивалась крізь неї, як світло крізь товщу чорного скла.

Потім з’явився звук. Далекий. Тихий.

– Кіро…

– Кіро, прокинься…

Ближче. Роздратованіше.

– КІРО, ПРОКИНЬСЯ, БО Я ВЖЕ ГОТОВИЙ РОБИТИ ШТУЧНЕ ДИХАННЯ… КРИЛОМ!

Вона вирвалась із темряви різко, ніби її підкинули вгору. Очі розплющилися – і світ обрушився. Ніч. Густа, беззоряна. Лише водоспад у далині сріблився похмурим світлом. Холодний камінь під спиною, мокрий одяг прилип до шкіри. Дихання важке – наче вона повернулась не з сну, а з власної смерті.

Тіло… не слухалось. Руки ледве ворушились, ноги були чужі – як у маріонетки, що забула, як ходити. В грудях палало – не болем, а силою. Новою. Сирою. Майже дикою. Над нею, метаючись у повітрі, крутився Зефір. Він не бурчав. Не коментував. Він… панікував.

– Ти жива! – вибухнув він, зриваючись на фальцет. – Я вже думав, що ти або богиня, або труп! А я ненавиджу обидва варіанти без попередження!

Голос луною розлітався над водою. Вона спробувала заговорити – вийшов лише хрип.

– Зеф…

Він завис ближче. Контури його тіла мерехтіли нерівно – як полум’я, що гойдається на вітрі.

– Ти не рухалась. ДВІ ДОБИ, Кіро! Якщо ти ще раз так зробиш… я заведу журнал твоїх коматозних станів і клянуся, я буду його читати тобі вголос, ЩОДНЯ!

Вона повільно кліпнула. Серце билося глухо, але… не так, як раніше. І вона зрозуміла – щось змінилося. У ній. Кіра поворушила рукою – тіло боліло, але всередині… було інакше. Потужніше. Наче в ній прокинулась друга шкіра.

– Ти що… плакав? – пробурмотіла вона, ледве повертаючи голову.

Очі ще різали світло, але вона бачила – його контур трішки тремтів. Зефір закляк у повітрі. 

– Негоже духу плакати. – пауза. – Це був… конденсат емоцій.

Вона ледь-ледь хотіла посміхнутися – але усмішка не вийшла. Щось зупинило її. Не ззовні. Всередині. Під шкірою – холодний поштовх. Під серцем – тягуча течія. Наче у жилах більше не кров, а вода. Глибока. Стара.  Кіра вдихнула – і відчула, як дихання тягнеться не до легень, а далі… кудись вниз, у живіт, у хребет, у землю. Не просто магія. Присутність.

– Усе… – голос її зірвався. – …вийшло?

– Вийшло, – пробурчав Зефір і хитнув головою праворуч. – Вітаю, ти тепер майже багатодітна мати.

На камені, трохи осторонь, сидів хтось. Не тінь. Не відблиск. Дух.

Його тіло було складене з води – не просто мокрої маси, а живої течії. Волосся спадало хвилями, ніби вода постійно стікала з чола, зникала – і знову народжувалась. На лобі мерехтіла краплина, кругла, мов перлина океану. Обличчя – майже людське, але занадто чисте, занадто спокійне. Великі, глибокі очі світилися тим самим холодним сяйвом, яке мають старі озера, коли в них дивишся надто довго.

Він сидів рівно, спина пряма, руки складені на колінах – як учень у святині. Але у цьому було не підкорення… а очікування. Пальці, ніби витесані з течії, злегка стискались і розтискались – нервово. Він не говорив, але вся його постава промовляла: “Я тут. Я прийшов.”

Зефір склав руки за спиною й нахмурився, наче строгий архівар.

– Ти ще не закінчила. Дух без імені – це потік. Щоб він став твоїм – дай йому ім’я.

Кіра перевела погляд на істоту на камені. Дух води підвів очі. Жодного слова, жодного прохання – лише чекання. Тихе, глибоке.

Вона видихнула.

– Добре…

На мить вона заплющила очі. Наче шукала слово не в голові – в серці.

– Делфіс. Тебе звати Делфіс.

Ім’я прозвучало, як дзвін під водою – глухо, але невідворотно.

Дух здригнувся. Хвилі по його плечах зібралися в форму, очі глибоко спалахнули. Він поклонився – не рабськи, а урочисто.

– Я – Делфіс. І я приймаю це ім’я.

Дух здригнувся. Його тіло спалахнуло м’яким синім світлом – не різким, а глибоким, як місяць у темній воді. Те, що секунду тому здавалося просто течією в людській подобі, почало… зосереджуватись. Пасма його волосся зібралися в чіткі хвилі. Риси обличчя стали виразнішими – з'явилися скроні, підборіддя, навіть тінь усмішки. Вода більше не текла без форми – вона наче слухалася себе. Неначе ім’я стало для нього берегом, де він вперше ступив ногами.

– Делфіс… – він повторив, ніби смакував звук, губи малювали букви повільно. – Це добре ім'я. Я… вдячний. Я – найхоробріший серед води. Я стоятиму біля вас, як течія стоїть біля берега.

Зефір різко випрямився в повітрі, крила його затремтіли – весь він був як роздратований блискавкою диригент.

– Алло! – вигукнув він, і його голос проскочив по повітрю як гострий порив. – У неї вже є охорона! Це Я! Вітер! Щит! Швидкість! Харизма!

Він крутанувся на місці, підкинув кілька листочків, ніби додатково підкреслюючи свої слова, і в його очах палала образа, схожа на іскру.

Делфіс повільно повернув голову, вода на його підборідді блиснула холодним світлом. Він не поспішаючи промовив, кожне слово – мов камінь, кинутий у ставок: кола розійшлися, але не розбилися.

– Вітер сушить. Вода – тримає. – Його тон був спокійний, без виклику, але з непохитною впевненістю. – Мій бар’єр буде не гіршим за твій. Він не просто відштовхує – він поглинає, заглушує, оберігає і лікує там, де порив не втримає.

Зефір скривився, на обличчі з'явилась комічна гримаса – суміш гордості і легкого страху, наче він на мить усвідомив, що поруч існує сила, яку не просто «переплюнути».

– Я його зараз висушу до калюжі! – загримів він, але в голосі вже проскакувала нервова усмішка. Він швендяв у повітрі, роблячи демонстративні обіги над Делфісом, підкидаючи краплини туману. – Тільки дивись, щоб твої хвилі не розмочили мою репутацію.

Делфіс тихо засміявся – звук, як бринькіт води об камінь.

Кіра сіла повільно, ніби кожен рух ще перевіряв: вона справді жива? Вона провела долонею по обличчю, торкнулася чола й напівзітхнула, напівзасміялася.