Розділ 8

Спершу в офісі була не просто суперечка – маленька буря в банці з-під кави. Кіра клацала по обкладинці книги, ніби перевіряла, чи витримає вона вагу її рішень.

– Нам потрібне місце, де ніхто не згорить, не потоне і не з’їде з глузду, – підсумувала, ховаючи тремтіння в жарт. – Дім не підходить. Офіс тим паче. Я не готова відскрібати “успішний ритуал” зі стін шпателем.

– Підтримую! – урочисто підняв палець Зефір. – Логічність і раціональність – моє друге ім’я. Перше – “видатний”. Третє – “скромний”, але про нього не говорять.

– Є катакомби за містом, – Кіра торкнулася мапи на стіні; папір захрустів. – Після того бою з монстрами там темна енергія, люди не сунуться. Тиша, самота. Ідеально.

– Ні, – відрізав дух, і в повітрі ледь сколихнувся холодок. – Укладати договір із духом землі на отруєній землі – це як лікувати зуб перфоратором. Ні етично, ні логічно, ні для твого обличчя корисно.

– У місті логічно лише одне, – Кіра нервово клацнула запальничкою і тут же захлопнула її. – Зателефонувати в Асоціацію, здатися з повинною і попросити конвой із бантиком. Я без цього якось обійдусь.

– Тоді вогонь, – не здавався Зефір. Його контур загострився, мов стрілка компаса. – Він більше про волю, ніж про ґрунт. Менше залежить від місця – більше від тебе.

– Після Алісії я поки що вогню не радію, – у голосі Кіри задзвенів метал. Пальці рефлективно торкнулись шраму.

Дух зробив невеличке коло, плечі-лепестки опустилися, тон став серйозним:

– Вода. Старий водоспад у глибині лісу. Там чисто. Там почують. І там я зможу розгорнути щит так, що навіть комарі подаватимуть заявки на допуск за три дні.

Кіра видихнула, і з нею – маленька частинка страху.

– Вода так вода. кивнула. 

– Я поставлю два кільця захисту, – швидко додав Зефір, і на столі легенько затремтів папір. – Зовнішнє – нікого не підпустить. Внутрішнє – забере удар, якщо раптом щось піде шкереберть. Обіцяю, я сьогодні в формі.

– Добре, – Кіра зібрала книгу, ніж і флягу у сумку, закинула її через плече. Серце билося швидше, ніж зазвичай перед справою. – Пішли змушувати всесвіт говорити з нами ввічливо.

Ліс зустрів їх прохолодою й запахом мокрої кори. Дорога губилась між корінням, під кросівками хрустіли гілочки, а десь попереду глухо бився звук – рівний, як пульс велетня. Водоспад.

– Тримай правіше, – шепотів Зефір, ковзаючи попереду тонкою блискучою рискою. – Тут я поставлю зовнішній кільце-щит. Ніхто не підійде ближче, ніж на п’ятдесят кроків. Навіть лісні жителі підпишуть угоду про нерозголошення.

– Якщо ти ще раз скажеш “підпишуть”, я попрошу духа води прибрати тебе, – відгукнулась Кіра, розсовуючи гілля. – І так, спасибі за щит.

Вони ще сперечалися про “логічність”, кидали одне в одного жартами. Та щойно водоспад виринув з-за дерев – усе стихло. Кіра зупинилась. Довго дивилась на стіну води. Жарти самі згоріли на язиці.

– Ти впевнена? – тихо спитав Зефір. Уже без комічних ноток.

Вона не усміхнулась. Не підморгнула. Просто кивнула.

– Так.

Водоспад зривався зі скель, розбивався внизу в молочну піну й піднімав у повітря холодний туман. Світ тут був іншої гучності: голоси ховалися, думки ставали коротшими й яснішими.

– Гарно, – тихо сказала Кіра. – І чисто.

– Ідеально, – відповів Зефір уже діловито. – Я тоді готую захист, а ти поки станеш на гладкому камені в низині, так тебе краще “чує” течія.

Повітря натягнулося – і тіло відповіло. Тиск ліг у вуха, ніби ти раптово занурилась під воду; у роті з’явився смак металу й озону, ледь-ледь терпкий. Холодний туман дрібними голками сів на шкіру, збираючись намистом із краплин на війках; волосся на руках стало дибки. Підошви вловили низьке тремтіння землі – гул водоспаду переходив у кістки, бив у коліна, віддавав у хребет. Праворуч, під шрамом, ледь занили нерви – тоненький, майже електричний біль, мов хтось зсередини постукав: “Я тут.”

Дихання само підлаштувалось: вдих – прохолода, що ковзає трахеєю, видих – тепла хвиля, яку одразу з’їдає купол. Пальці пощипує, ніби по них пробігли іскри; у венах піднімається тепло – повільне, в’язке, як мед, що шукає русло. На скронях тисне легкий “вінок” вітру; плечі стають важкими, а центр грудей, навпаки, легшає – ніби там, під грудиною, хтось відкрив люк. Серце зловило ритм води: два удари – пауза, два – пауза. І коли купол закляк, світ зробив крок ближче – настільки, що ти відчуваєш, як кожна крапля на краю щита дихає тобі в долоні.

– Готово, – урочисто повідомив Зефір, повертаючись із виглядом хірурга, що щойно наклав шви космічному киту. Він завис трохи вище її плеча, заложивши прозорі руки за спину, і ледве помітно задер підборіддя. – Щит стабільний. Радіус п’ятдесят метрів. Вітер перенаправлений. Доріжку запаху – замкнув. 

Кіра ступила на вологий камінь, відчуваючи, як його холод пронизує через підошви, і посміхнулася краєм губ:

– Вражає. Навіть без твоїх пафосних промов про “великого повелителя вітру”, я б сказала – професійно.

Зефір задоволено втягнув живіт, хоча живота у нього й не було, поправив окуляри:

– Дякую. Я, між іншим, міг би збудувати кар’єру в атмосферних фронтах. Але ні – я працюю з людьми.

– Та не будь таким драматичним, – кинула Кіра, розкладаючи книгу, крейду й ніж. – Без тебе мене вже б або спалили, або повісили, або назвали блогеркою.

– Я записую це як офіційне визнання моєї важливості, – поважно мовив дух.

– Запиши. У графу “моє его все ще росте”.

На мить між ними зависла тиша – не холодна, а робоча. Справжня. Ліс оберігав. Повітря тримало межу. І вперше за довгий час Кіра сказала щиро:

– Гарна робота, Зеф.

Дух зніяковів. Зробив вигляд, що обтрушує пил із плеча – якого теж не було.

– Ну… я ж попереджав, що з вітром краще дружити, ніж сперечатись.

Вона присіла біля заводі, де вода була достатньо спокійна, щоб стати дзеркалом, і достатньо живою, щоб знати – це не просто калюжа. Холодна гладь торкнулася її шкіри, мов би сказала: «Ти впевнена?» – і не прибрала дотик. Не відштовхнула. Вода прийняла.