Розділ 5

Успіх “Ромашки” люди пояснювали як завгодно, тільки не розумом. Одні казали – везіння. «Ну пощастило їй у кількох гучних справах, от і розкрутилась…» Інші шепотіли – інтуїція. «Кажуть, вона бачить неправду, як собаки – страх…» Дехто навіть обережно питав, чи не відьма вона часом, бо аж надто дивно вміє опинятися там, де треба, й чути те, чого ніхто не говорив.

Але правда була і простішою, і абсурднішою водночас. “Ромашка” трималася на двох істотах. На самій Кірі, яка мала характер бульдога і терпіння снайпера. На одному дрібному, зарозумілому духу, що вмів бурчати гучніше, ніж літня бабця у черзі, і працювати тихіше, ніж тінь по стіні.

Без неї – не було б розслідувань. Без нього – не було б доказів. Їх дует виглядав так, ніби доля зводила анархію з дисципліною, сарказм з елементаллю. І поки весь світ гадав, як ця “ромашкова детективка” викручується зі справ, де навіть маги пасують, вони просто робили свою роботу: Вона – задавала питання. Він – проникав туди, куди не проходять ключі. І, чесно кажучи, якби люди знали, що половину справ “Ромашки” вирішує метр з капцями в окулярах, що літає в пилюці… місто втратило б віру в реальність. Або в шоколад.

Зефір пояснив їй ще на початку: бачити його може лише вона. Теоретично, ще й інші заклиначі духів – але тільки якщо вона дозволить. Проблема була в одному маленькому нюансі: інших заклиначів вона ніколи в житті не зустрічала.

Заклиначі духів – це не просто рідкість. Це навіть не “легенда”. Це щось на кшталт міфу, який переповідають між казками про драконів і прокляті ліси. Мовляв, десь колись існував древній рід елементалістів – тих, хто не підкорює стихії, а говорить із ними. І цей рід… зник. Не помер – закрився. Вони просто підняли мости, замкнули ворота і перестали з’являтися у світі.

Жили вони, за чутками, в родовому маєтку десь високо в засніжених горах, де вітер виє так, що чути голоси, а сніг падає так, ніби небо забуло про весну. Вони не брали участі в політиці, не відправляли спадкоємців в академії, не отримували медалей “За вклад в магічні науки”. Вони зникли з офіційної історії. Ніби вирізали себе самі – як помилку.

Те, що про них знав Зефір, обмежувалося уривками.

– Я був малим. Мене виховували поруч із вітрами, не з людьми… – так він казав. І кожного разу замовкав, коли вона питала щось більше.

Тож Кіра давно змирилася: вона може бути єдиною заклиначкою духів у всьому місті. А може – в цілій країні. Іронія? Вона навіть дипломом похизуватися не може.

З роками про елементалістів лишились тільки чутки. Шепіт у коридорах академій, страшилки для двієчників: “Не викликай духа без дозволу – бо він викличе тебе в могилу.” Форуми гуділи теоріями змови: одні присягалися, що їх “зачистила” Асоціація, інші – що вони самі грюкнули воротами світу.

Зефір при цьому щоразу опускався нижче, ніби сідав навпочіпки в повітрі, і стискав долоні-лапки. Лінзи його прозорих окулярів тремтіли, як краплі води.

– Я не памʼятаю, що було до того як ми заключили контракт, – зізнавався, ковтаючи слова. 

Кіра відкидалась на спинку стільця, закидувала ногу на ногу і відмахувалась, ніби від диму.

– Та кинь, професоре. Ти й так робиш більше, ніж будь-хто з “дорослих”. Без тебе “Ромашка” збанкрутувала б ще на першій кішці.

Дух миттю випрямлявся у повітрі, поправляв невидиму дужку окулярів і робив ображене обличчя – настільки, наскільки може його зробити напівпрозора істота.

– Я – дух вищого вітряного принципу, – підкреслено чітко вимовляв, – а не ловитель котів.

– Авжеж, – Кіра підсовувала кружку, з якої йшов слабкий пар, і примружувалась. – Але твій бойовий досвід усе ще містить операцію “Котяче повернення – 3”.

Зефір закочував очі до стелі, а навколо нього підіймався легенький вихор – кілька папірців на столі підстрибували, скріпка з дзенькотом скакала до краю.

– Це був тактичний маневр, – буркнув він, але світло навколо нього теплішало. Його крихітні п’яти торкалися повітря так, ніби він справді стояв, і з кожним словом дрібні крижані пилинки розтавали у м’якому подиху.

Кіра всміхалась краєчком губ і постукувала пальцем по дереву, задаючи ритм:

– Головне, що ти поруч. Міфи хай собі лишаються міфами, а у нас з тобою в агенстві куча роботи.

Власне, “Ромашка” – ця назва досі змушувала її автоматично зводити брову. Колись у неї були плани. Великі. Гучні. “Бюро Шадоу”, “Агентство Аркан”, “Слідча контора Ашем” – усе звучало серйозно, загрозливо, з натяком на чорні плащі й таємні архіви.

А потім прийшла мама. У пальті, що пахло лікарнею і м’ятою. З букетом ромашок у старій, побитій вазі. Поставила на підвіконня й сказала тільки одне:

– Оце – на щастя.

І все. Усі “Аркани” та “Шадови” вилетіли з голови, як голуби на вокзалі. Ромашки стояли, банально білі, трохи перекошені, але такі вперті у своїй простоті. Ніби заявляли: “Так, тут сирість, стіни облуплені, клієнти сумнівні – але ми все одно будемо цвісти, хоч нам і не місце у цій банці з під оселедця.”

Називати це офісом було доволі сміливо. Чесно кажучи – це скоріше печера, де кавою рятують психіку, а диван бачив більше людських криз, ніж психотерапевт. Стіни – облуплені, підлога – скрипить, карта міста – прибита кнопками так, ніби її впіймали після втечі.

Але саме там з’явилася табличка:

ДЕТЕКТИВНЕ АГЕНТСТВО “РОМАШКА”

Розслідування. Розлучення. Розбір польотів.

І так і кортіло дописати під нею рожевим маркером: “Приватне агентство. Романтика, родинні трагедії і трохи слідства.” Бо саме так усе й виглядало – то стеження за коханцями, то пошук загубленої такси, то психологічна підтримка клієнтки, яка дізналася надто багато.

– Що далі, – бурчав Зефір, зависаючи над кавоваркою, – назвемо філію “Півонія та Судові Претензії”?

– Якщо люди платитимуть, – не відводячи погляду від справи, відповідала Кіра, – я хоч “Фіалкою Помсти” назвуся.

– Або “Орхідея і Прихований Труп”, – задумливо додав дух, поправивши окуляри.