Розділ 3. Редакція

Відкупу вистачило, щоб зняти старе офісне приміщення, поставити там потертий диван, заляпати стіл кавовими плямами й прикрутити до дверей табличку з іронічним написом: «Детективне агентство “Ромашка”».

Назву вона вигадала не одразу. Думала про щось серйозне, пафосне, з натяком на силу й небезпеку. Але коли мама вперше прийшла подивитися на її “новий дім” – з букетом ромашок у руках, – вибір став очевидним. Простий, білий, сонячний букет на фоні облуплених стін виглядав майже кумедно, але так по-домашньому. Наче хтось намагався поставити латочку з ніжності на дірявий, прокурений плащ її життя. Ромашки відчайдушно намагалися грати роль інтер’єру, ніби казали: “Так, ми тут випадково, але уявіть, що  може бути затишно.”

Мама повністю підтримала її рішення піти з поліції. Бо ще в лікарні, сидячи поруч із донькою, вона не могла стримати сліз – тих, які ховала все життя. І Кіра знала: жодна робота не варта того, щоб бачити маму такою.

Приватний детектив? Чому б і ні. Не найгірший спосіб заробляти на життя. А табличка з ромашкою –це  нагадування, що іноді, навіть у найтемніших місцях, варто залишати собі трохи світла.

Перші місяці “Ромашка” працювала, м’яко кажучи, несерйозно. Зниклі коти, ревниві дружини, дрібні шахрайчики – усе це виглядало куди менше героїчним, ніж їй уявлялося. Вона сиділа в задушливому офісі, пила каву літрами, курила більше, ніж будь-який лікар міг дозволити, і робила вигляд, що саме цього завжди й прагнула.

Її перша справа ледь не закінчилася гучним скандалом: вона відшукала “викрадену” кішку, яка насправді просто перебралась до сусідів на інший поверх, бо ті годували її рибою, а не найдешевшими кормами. Господарка, замість вдячності, ще й влаштувала істерику – мовляв Кіра мала вмовити кішку повернутись. “Ви взяли гроші! Ви мусите виконати замовлення!” – кричала жінка. Кіра тоді відповіла, що вона не екзорцист і не психотерапевт для котів. Кішка залишилася у сусідів, а клієнтка пішла, гучно грюкнувши дверима.

Ще був випадок із чоловіком, який підозрював дружину у зраді й найняв Кіру для стеження. Дружина й справді таємно зникала вечорами, але не до коханця, а на курси стрип-пластики. Коли Кіра принесла докази, клієнт зніяковів так, що не міг знайти слів: виявилося, у нього була фобія пілонів. Кіра ледь не подавилася кавою, коли той пояснював, що не може навіть дивитися на металеву трубу, бо в дитинстві застряг головою між перилами.

В такі моменти вона питала себе: серйозно? Це тепер моє життя? Згодом справи стали серйознішими. Менше котів і ревнивих істерик, більше клієнтів із грошима, авторитетом і власними брудними секретами. І все ж одне лишалося незмінним: адюльтер був і залишався основним напрямком її роботи.

Зради виявилися стабільнішими за економіку, політику і навіть за саму магію. Люди обманювали, зраджували й викручувалися так винахідливо, що часом Кіра думала: якби ті самі зусилля вони вкладали в роботу чи сім’ю, жили б у раю.

Але ночами,коли кабінет занурювався в тишу, коли навіть вуличний шум глухнув і тільки лампа кидала тремтливе жовте світло на облуплені стіни, – вона відчувала інше. Магію.
Ту саму, що пульсувала в ній після вибуху. Наче в жилах з’явилася друга кров: невидима, гаряча, жива. Часом її пальці пощипувало від іскор, іноді холод пробігав по хребту, немов хтось чужий вдихав разом із нею.

Кіра жадібно хапалася за будь-які крихти знань. Купляла на чорному ринку потріпані книги про магію, списані ще студентами магічних академій. Разом із кристалами для запису, що часто тріскалися в руках чи згорали після одного-двох використань. Усе, що можна було знайти – уривки старих трактатів, контрабандні журнали, застарілі конспекти нотатки в інтернеті, які “дивом” не встигли видалити Асоціації. Вона збирала це, як жебрачка збирає монети по копійчині, складаючи власну мозаїку правди про себе.

Іноді вона відчувала себе одержимою. Вдень – кішки, ревниві дружини й чоловіки з параноїдальними замовленнями. А вночі – зашморг книг, паперів і уламків кристалів, які світилися слабким світлом у темряві.

Чим більше Кіра дізнавалася про магію, чим краще навчалася відчувати її, тим чіткішим ставало його обличчя. Тінь у кутку поступово набирала форми. Від тремтливого відблиску – до маленької, майже живої постаті з прозорими крилами й гострим, допитливим поглядом.

І одного ранку він просто кинувся їй назустріч.

– Нарешті! – його голос був легким, але сповненим тріумфу. – Я вже думав, ти ніколи не згадаєш мене! Ти навіть уявити не можеш, як важко було мовчати всі ці роки.

Кіра розгублено простягнула руку. І коли її пальці торкнулися напівпрозорого плеча, вона відчула дивне, давно забуте тепло. Щось рідне, втрачене, але знайоме. І не витримала. Сльози самі потекли по щоках. Вона не плакала роками – не дозволяла собі навіть тоді, коли здавалося, що втратила все. А тепер розридалася, мов дитина.

Дух стояв перед нею зовсім близько: маленький, із біло-блакитними пасмами, що ворушилися, наче їх колихав легкий вітерець. Великі круглі окуляри, здавалося б, мали робити його серйозним, але, навпаки, додавали трохи кумедної вченості. На щоках мерехтіли крижинки, а навколо нього літали крихітні льодяні кристалики, що дзвеніли, наче дзвіночки. Очі сяяли захопленням і водночас тим самим всезнайкуватим блиском, від якого хотілося то посміхнутись, то вилаятись.

Він виглядав так, наче щойно зійшов із картинки професора, який вічно читає лекції навіть тоді, коли тебе завалило уламками.

Дух повітря нахилив голову й, здавалось, навіть усміхнувся.

– От бачиш, – сказав він із як всезнайка. – Сльози – це нормально. Навіть сильні мусять іноді випускати пару. Та й ти завжди була вперта, але не кам’яна.

Кіра змахнула сльози тильною стороною долоні.

– Хто ти такий?

Він випростався, наче мудрець, поправив свої смішні прозорі окуляри.

– Я – дух повітря. Мудріший за більшість людей, швидший за їхні думки і набагато витриваліший, ніж виглядаю. Але ти можеш називати мене Зефір.