Розділ 1

Увага!

Цей твір доступний тільки на платформі Букнет.

Прохання не копіювати та не поширювати його на інших сайтах.

У випадку порушення вимоги автор буде змушений діяти відповідно до обставин.

Ніколи не варто дивитися порно на плазмі у 8К.

Хіба що це ваша потаємна фантазія.

Або, на жаль, робота.

Бо, повірте, ви розгледите такі деталі, які потім ще довго будуть переслідувати вас у нічних кошмарах. Те, що мало залишатися розмитим натяком, раптом стає надто виразним: подрані чулки, які явно бачили кращі часи; дешевий макіяж, що стікає гірше за старані фільтри в соцмережах; і чоловік, який виглядає більше схожим на вашого викладача з універу, ніж на об’єкт пристрасті. І, звісно, в таких випадках це завжди більше нагадує дешеву пародію, ніж пристойний еротичний контент. Тож якщо вже дуже хочеться, то бодай обирайте якісний матеріал: там і освітлення правильно виставлене, і білизна без дірок, і ніхто не схожий на дядька Петра з бухгалтерії.

Для Кіри це була саме робота. Робота, яку більшість нормальних людей делікатно назвали б “занадто інтимною”.

Героєм відео виявився чоловік клієнтки – солідний бізнесмен років п’ятдесяти з тією самою зачіскою “успішного татка з реклами банку”. На власному робочому столі він демонстрував неабияку енергію, притискаючи до себе секретарку, яка спокійно могла б зійти за його дочку.

Камера-кристал не пощадила нікого: широкоформатний масштаб, кожен відблиск поту, кожна складка на животі, кожна зморшка на шиї. І якщо колись хтось казав, що любов сліпа, то в 8К вона, навпаки, бачить занадто багато.

Кіра мимоволі скривилась. Не від того, що була шокована – до зрад і службових романів вона вже давно втратила інтерес. А від того, що тепер ця картинка надовго закарбується в пам’яті, як небажаний бонус її роботи.

Вона відкинулася на спинку дивану й зітхнула. Чудово. Ще один кристал із чорного ринку вирішив проявити ініціативу й показати більше, ніж будь-хто просив. Зазвичай ці штуки поводилися як примхливі підлітки: то картинка зависала, то звук тікав уперед, то весь запис згорав разом із носієм. Один раз один такий “дорогоцінний камінчик” вибухнув у неї прямо в руках – і добре, що залишилися лише дрібні подряпини й опіки, а не нова зачіска у стилі “афро”.

Але цього разу малюк відпрацював ідеально. Чітко, влучно, з прекрасним ракурсом. Саме в ту мить, коли потрібен був доказ.
Кіра навіть посміхнулася. Саркастично, з тією посмішкою, якою зазвичай вітають бездомного кота, що раптово вирішив подарувати вам дохлу мишу. Вона й не очікувала, що дешеве каміння може виявитися таким старанним.

Вона перевела погляд із плазми на кристал і знову зітхнула. Всього тиждень минув, а вже здавалося, ніби вона підписала угоду з чортом.

Тоді до її офісу увійшла жінка, яку хіба що сліпий, глухий та дурний не впізнав би. Валерія Магнус. Ім’я, яке звучало на кожному телеефірі, у кожній колонці про “успішних і сильних жінок”. Відома цілительниця S-класу, власниця половини приватних клінік країни, хрещена матір фармацевтичної мафії – так її жартома називали в кулуарах. А офіційно – головний спонсор усіх благодійних балів і світських вечерь, “золота жінка медицини”.

Кіра добре пам’ятала, як у школі дівчата вирізали її фото з глянцю й приклеювали у блокноти, мріючи хоч на крихту повторити її шлях. Тоді вона виглядала майже нереальною: бездоганна постава, сяюча усмішка, руки, які нібито могли повернути до життя кого завгодно. Образ святої, наділеної магією зцілення.

І ось тепер ця “свята” стояла у її задрипаному офісі з облупленими стінами й скрипучими жалюзі. Не в розкішній сукні, не з сяючим поглядом для камер, а в строгому костюмі, який сидів на ній, наче броня. Без усмішки. Лише тонкі губи, стиснуті так, що здавалось – ще трохи, і вони поріжуть повітря.

У погляді Валерії не було ані крихти тепла. Лише холодна оцінка, з якою хірург дивиться на пацієнта перед складною операцією. І тоді Кіра зрозуміла: усі ті обкладинки, телесюжети й компліменти журналістів – лише картинка. Справжня Валерія Магнус не лікувала. Вона контролювала. Вона будувала імперії. І приходила лише тоді, коли знала, що отримає те, що їй потрібно.

І ось ця сама “золота жінка” відкрила рот – і замість очікуваного пафосу з’їхала на банальний побутовий сюжет.

– Мені потрібно, щоб ви добули докази зради, – сказала вона коротко. Без зайвих пояснень, ніби викинула слова на стіл, як важку монету.

Кіра скептично підняла брову.

– Серйозно? 

Валерія різко видихнула, ніби втомилася витягувати собі слова з горла ложкою.

– Ви думаєте, у мене є час жартувати? – голос був тихим, але гострим. – Чи, може, я так вільна, що можу в будь-який момент забігти до вас на каву? Це не просто інтрижка. Мій чоловік – телепат, А-клас.

Її пальці знову стиснули ручку сумки; шкіра над кісточками побіліла.

– Він не тільки читає думки – він їх редагує. Стирає спогади, підкидає думки, робить так, ніби ніхто й ніколи нічого не бачив. Уявіть собі: ви приходите на місце, де має бути доказ, і немає нічого – ні фото, ні свідків, ні відчуття, ні навіть того смутного відчуття, що щось тут було не так. Люди потім не вірять, що взагалі щось трапилось. Ви і самі повинні прекрасно знати на що здатен телепат такого рівня. Якби я не була сильнішою, то він і мене перетворив у свою слухняну іграшку. 

Вона глянула на Кіру прямо, без театру.

– Я знаю, що він зраджує. Я відчуваю це. Але зловити його – наче впіймати вітер рукавицями. 

Кіра трохи нахилилася вперед.

– А навіщо вам докази? Чому просто не розлучитись?

Погляд Валерії спалахнув, і на мить у ньому промайнуло щось дуже особисте й дуже зле.

– Бо тоді він отримає половину. Половину всього, що я збудувала. З якого дива? – слова різали повітря.