Розділ 1. Редакція

Ніколи не варто дивитися порно на плазмі у 8К

Хіба що це ваша потаємна фантазія.

Або, на жаль, робота.

Бо, повірте, ви розгледите такі деталі, які потім ще довго будуть переслідувати вас у нічних кошмарах. Те, що мало залишатися розмитим натяком, раптом стає надто виразним: подрані панчохи, які явно бачили кращі часи; дешевий макіяж, що стікає гірше за старані фільтри в соцмережах; і чоловік, який виглядає більше схожим на вашого викладача з універу, ніж на об’єкт пристрасті.І, звісно, у таких випадках це завжди більше нагадує дешеву пародію, ніж щось справді вартісне. Тож якщо вже дуже хочеться, бодай обирайте якісний матеріал: там і світло виставлене як слід, і білизна без дірок, і ніхто не нагадує дядька Петра з бухгалтерії.

Для Кіри це була саме робота. Робота, яку більшість нормальних людей делікатно назвали б “занадто інтимною”.

Героєм відео виявився чоловік клієнтки – солідний бізнесмен років п’ятдесяти з тією самою зачіскою “успішного татка з реклами банку”. На власному робочому столі він демонстрував неабияку енергію, притискаючи до себе секретарку, яка цілком могла б зійти за його дочку.

Камера-кристал не пощадила нікого: широкоформатний масштаб, кожен відблиск поту, кожна складка на животі, кожна зморшка на шиї. І якщо колись хтось казав, що любов сліпа, то в 8К вона, навпаки, бачить занадто багато.

Кіра мимоволі скривилась. Не від того, що була шокована – до зрад і службових романів вона вже давно втратила інтерес. А від того, що тепер ця картинка надовго закарбується в пам’яті, як небажаний бонус її роботи.

Вона відкинулася на спинку дивану й зітхнула. Чудово. Ще один кристал із чорного ринку вирішив проявити ініціативу й показати більше, ніж будь-хто просив. Зазвичай ці штуки поводилися як примхливі підлітки: то картинка зависала, то звук тікав уперед, то весь запис згоряв разом із носієм. Одного разу такий «дорогоцінний камінчик» вибухнув у неї просто в руках — і добре, що все обійшлося лише дрібними подряпинами й опіками, а не новою зачіскою в стилі «афро».

Але цього разу малюк відпрацював ідеально. Чітко, влучно, з прекрасним ракурсом. Саме в ту мить, коли потрібен був доказ.Кіра навіть посміхнулася. Саркастично, з тією посмішкою, якою зазвичай вітають бездомного кота, що раптово вирішив подарувати вам дохлу мишу. Вона й не очікувала, що дешевий камінчик може виявитися таким корисним.

Вона перевела погляд із плазми на кристал і знову зітхнула. Минув усього тиждень, а вже здавалося, ніби вона підписала угоду з чортом.

Тоді до її офісу увійшла жінка, яку хіба що сліпий, глухий та дурний не впізнав би. Валерія Магнус. Ім’я, яке звучало на кожному телеефірі, у кожній колонці про “успішних і сильних жінок”. Відома цілительниця S-класу, власниця половини приватних клінік країни, хрещена матір фармацевтичної мафії – так її жартома називали в кулуарах. А офіційно – головний спонсор усіх благодійних балів і світських вечерь, “золота жінка медицини”.

Кіра добре пам’ятала, як у школі дівчата вирізали її фото з глянцевих журналів і вклеювали до блокнотів, мріючи бодай на крихту повторити її шлях. Тоді вона виглядала майже нереальною: бездоганна постава, сяюча усмішка, руки, які нібито могли повернути до життя кого завгодно. Образ святої, наділеної магією зцілення.

І ось тепер ця “свята” стояла у її задрипаному офісі з облупленими стінами й жалюзі, що жалібно рипіли від кожного подиху вітру. Не в розкішній сукні, не з сяючим поглядом для камер, а в строгому костюмі, який сидів на ній, наче броня. Без усмішки — лише тонкі губи, стиснуті так, що здавалося: ще трохи — і вони розітнуть повітря.

У погляді Валерії не було ані крихти тепла. Лише холодна оцінка, з якою хірург дивиться на пацієнта перед складною операцією. І тоді Кіра зрозуміла: всі ті обкладинки, телесюжети й компліменти журналістів – лише картинка. Справжня Валерія Магнус не лікувала. Вона контролювала. Вона будувала імперії. І приходила лише тоді, коли знала, що отримає те, що їй потрібно.

І ось коли ця сама “золота жінка” відкрила рот , то замість очікуваного пафосу з’їхала на банальний побутовий сюжет.

– Мені потрібно, щоб ви добули докази зради, – сказала вона коротко. Без зайвих пояснень, ніби викинула слова на стіл, як важку монету.

Кіра скептично підняла брову.

– Серйозно? 

Валерія різко видихнула, ніби втомилася вишкріба́ти з себе слова ложкою.

– Ви думаєте, у мене є час жартувати? – голос був тихим, але гострим. – Чи, може, я настільки вільна, що можу в будь-який момент забігти до вас на каву? Це не просто інтрижка. Мій чоловік – телепат, А-клас.

Її пальці знову стиснули ручку сумки; шкіра над кісточками побіліла.

– Він не тільки читає думки – він їх редагує. Стирає спогади, підкидає думки, робить так, ніби ніхто й ніколи нічого не бачив. Уявіть собі: ви приходите на місце, де має бути доказ, і немає нічого – ні фото, ні свідків, ні відчуття, ні навіть того смутного відчуття, що щось тут було не так. Люди не вірять, що взагалі щось трапилось. Ви і самі повинні прекрасно знати на що здатен телепат такого рівня. Якби я не була сильнішою, то він і мене перетворив на свою слухняну іграшку. 

Вона глянула на Кіру прямо, без драми.

– Я знаю, що він зраджує. Я відчуваю це. Але зловити його – наче спіймати вітер рукавицями. 

Кіра трохи нахилилася вперед.

– А навіщо вам докази? Чому просто не розлучитись?

Погляд Валерії спалахнув і на мить у ньому промайнуло щось дуже особисте й дуже зле.

– Бо тоді він отримає половину. Половину всього, що я збудувала. З якого дива? – слова різали повітря. 

Вона відкинулась на спинку крісла, іронічна усмішка викривила губи.

– Без доказів він зіграє роль мученика, якого покинула холодна стерва-дружина. Повірте, суспільству така картинка подобається значно більше, ніж сухе «розлучення без причини».

Кіра відчула, як по спині пробіг холодок. Вусмішці Валерії не було нічого від глянцевої «святої цілительки». Лише жінка, що готова перегризти горло – і робила це вже не раз, хай навіть в іншій формі. Валерія розкопала про Кіру все, що тільки можна – і ще трохи. Про навчання в академії, про службу в поліції, про той інцидент, який асоціація магів швидко “прикрила”; про батька, що зник у руїнах; про матір-цілительку з класом, який навіть не розглядається у її клініках. Все, як на долоні – резюме, службова догана, чутки, старі фотографії.