Розділ 1. Редакція

Ніколи не варто дивитися порно на плазмі у 8К.

Хіба що це ваша потаємна фантазія.

Або, на жаль, робота.

Бо, повірте, ви розгледите такі деталі, які потім ще довго будуть переслідувати вас у нічних кошмарах. Те, що мало залишатися розмитим натяком, раптом стає надто виразним: подрані панчохи, які явно бачили кращі часи; дешевий макіяж, що стікає гірше за старані фільтри в соцмережах; і чоловік, який виглядає більше схожим на вашого викладача з універу, ніж на об’єкт пристрасті.І, звісно, у таких випадках це завжди більше нагадує дешеву пародію, ніж щось справді вартісне. Тож якщо вже дуже хочеться, бодай обирайте якісний матеріал: там і світло виставлене як слід, і білизна без дірок, і ніхто не нагадує дядька Петра з бухгалтерії.

Для Кіри це була саме робота. Робота, яку більшість нормальних людей делікатно назвали б “занадто інтимною”.

Героєм відео виявився чоловік клієнтки – солідний бізнесмен років п’ятдесяти з тією самою зачіскою “успішного татка з реклами банку”. На власному робочому столі він демонстрував неабияку енергію, притискаючи до себе секретарку, яка цілком могла б зійти за його дочку.

Камера-кристал не пощадила нікого: широкоформатний масштаб, кожен відблиск поту, кожна складка на животі, кожна зморшка на шиї. І якщо колись хтось казав, що любов сліпа, то в 8К вона, навпаки, бачить занадто багато.

Кіра мимоволі скривилась. Не від того, що була шокована – до зрад і службових романів вона вже давно втратила інтерес. А від того, що тепер ця картинка надовго закарбується в пам’яті, як небажаний бонус її роботи.

Вона відкинулася на спинку дивану й зітхнула. Чудово. Ще один кристал із чорного ринку вирішив проявити ініціативу й показати більше, ніж будь-хто просив. Зазвичай ці штуки поводилися як примхливі підлітки: то картинка зависала, то звук тікав уперед, то весь запис згоряв разом із носієм. Одного разу такий «дорогоцінний камінчик» вибухнув у неї просто в руках — і добре, що все обійшлося лише дрібними подряпинами й опіками, а не новою зачіскою в стилі «афро».

Але цього разу малюк відпрацював ідеально. Чітко, влучно, з прекрасним ракурсом. Саме в ту мить, коли потрібен був доказ.Кіра навіть посміхнулася. Саркастично, з тією посмішкою, якою зазвичай вітають бездомного кота, що раптово вирішив подарувати вам дохлу мишу. Вона й не очікувала, що дешевий камінчик може виявитися таким корисним.

Вона перевела погляд із плазми на кристал і знову зітхнула. Минув усього тиждень, а вже здавалося, ніби вона підписала угоду з чортом.

Тоді до її офісу увійшла жінка, яку хіба що сліпий, глухий та дурний не впізнав би. Валерія Магнус. Ім’я, яке звучало на кожному телеефірі, у кожній колонці про “успішних і сильних жінок”. Відома цілительниця S-класу, власниця половини приватних клінік країни, хрещена матір фармацевтичної мафії – так її жартома називали в кулуарах. А офіційно – головний спонсор усіх благодійних балів і світських вечерь, “золота жінка медицини”.

Кіра добре пам’ятала, як у школі дівчата вирізали її фото з глянцевих журналів і вклеювали до блокнотів, мріючи бодай на крихту повторити її шлях. Тоді вона виглядала майже нереальною: бездоганна постава, сяюча усмішка, руки, які нібито могли повернути до життя кого завгодно. Образ святої, наділеної магією зцілення.

І ось тепер ця “свята” стояла у її задрипаному офісі з облупленими стінами й жалюзі, що жалібно рипіли від кожного подиху вітру. Не в розкішній сукні, не з сяючим поглядом для камер, а в строгому костюмі, який сидів на ній, наче броня. Без усмішки — лише тонкі губи, стиснуті так, що здавалося: ще трохи — і вони розітнуть повітря.

У погляді Валерії не було ані крихти тепла. Лише холодна оцінка, з якою хірург дивиться на пацієнта перед складною операцією. І тоді Кіра зрозуміла: всі ті обкладинки, телесюжети й компліменти журналістів – лише картинка. Справжня Валерія Магнус не лікувала. Вона контролювала. Вона будувала імперії. І приходила лише тоді, коли знала, що отримає те, що їй потрібно.

І ось коли ця сама “золота жінка” відкрила рот , то замість очікуваного пафосу з’їхала на банальний побутовий сюжет.

– Мені потрібно, щоб ви добули докази зради, – сказала вона коротко. Без зайвих пояснень, ніби викинула слова на стіл, як важку монету.

Кіра скептично підняла брову.

– Серйозно? 

Валерія різко видихнула, ніби втомилася вишкріба́ти з себе слова ложкою.

– Ви думаєте, у мене є час жартувати? – голос був тихим, але гострим. – Чи, може, я настільки вільна, що можу в будь-який момент забігти до вас на каву? Це не просто інтрижка. Мій чоловік – телепат, А-клас.

Її пальці знову стиснули ручку сумки; шкіра над кісточками побіліла.

– Він не тільки читає думки – він їх редагує. Стирає спогади, підкидає думки, робить так, ніби ніхто й ніколи нічого не бачив. Уявіть собі: ви приходите на місце, де має бути доказ, і немає нічого – ні фото, ні свідків, ні відчуття, ні навіть того смутного відчуття, що щось тут було не так. Люди не вірять, що взагалі щось трапилось. Ви і самі повинні прекрасно знати на що здатен телепат такого рівня. Якби я не була сильнішою, то він і мене перетворив на свою слухняну іграшку. 

Вона глянула на Кіру прямо, без драми.

– Я знаю, що він зраджує. Я відчуваю це. Але зловити його – наче спіймати вітер рукавицями. 

Кіра трохи нахилилася вперед.

– А навіщо вам докази? Чому просто не розлучитись?

Погляд Валерії спалахнув і на мить у ньому промайнуло щось дуже особисте й дуже зле.

– Бо тоді він отримає половину. Половину всього, що я збудувала. З якого дива? – слова різали повітря. 

Вона відкинулась на спинку крісла, іронічна усмішка викривила губи.

– Без доказів він зіграє роль мученика, якого покинула холодна стерва-дружина. Повірте, суспільству така картинка подобається значно більше, ніж сухе «розлучення без причини».