Розділ 2

Він перевірив ще три адреси за день. Перша стояла порожньою, без жодного натяку, що тут ще недавно хтось жив. Меблі винесли, полиці зняли, навіть штори зникли. На підлозі лишились світлі прямокутники пилу там, де раніше стояли шафа і стіл. У ванній капав кран.

Дамір пройшовся кімнатами, заглянув на кухню, потім зупинився посеред коридору. Від стін тягнуло старою магією. Відголосок був слабким, майже стертим. Більше не було нічого. Він вийшов, залишивши двері прочиненими. Замикати там було нічого.

На другій адресі жив чоловік років шістдесяти. Сивий, у домашньому светрі з витягнутими рукавами. Він відкрив двері не одразу. Спершу довго дивився у вічко, пробуючи зрозуміти, хто там так настирливо стукає. Побачивши Даміра, помітно зблід.

— Я не знаю нічого, — сказав він замість привітання.

Дамір коротко показав посвідчення.

— Я ще нічого не питав.

Чоловік нервово кивнув, ніби це щось виправляло. Він стояв у дверях і явно чекав, коли розмова закінчиться. У квартирі за його спиною пахло ліками й смаженою цибулею. На телевізорі без звуку йшли новини. Дамір поставив кілька формальних запитань і поїхав далі.

Третя адреса виявилась старою явочною квартирою на четвертому поверсі будинку без ліфта. Сходи рипіли так голосно, що непомітно піднятись тут було неможливо. На другому поверсі хтось смажив рибу, на третьому плакала дитина.

У квартирі давно нікого не було, але магія ще трималась у повітрі. Не дуже сильна. Це виявилась просто чужа присутність, що ще не встигла остаточно вивітритись.  Тижні два, подумав Дамір.

Він повільно пройшовся кімнатами. На підвіконні лишився слід від чашки. У смітнику валявся зім’ятий чек із магазину навпроти. Дамір машинально розгорнув його, подивився дату й поклав назад. Нічого корисного. Він постояв ще трохи, сам не знаючи навіщо, потім вийшов.

У машині було холодніше, ніж надворі. Дамір сів за кермо, але двигун не заводив. Просто дивився на темні вікна четвертого поверху. Триста вісімдесят дев’ять адрес. Він продовжував рахувати, хоча сенсу в цьому давно не було. Просто цифри виявились надійнішими за припущення. Адреси не сперечались, не брехали, не зникали з архівів. Триста вісімдесят дев’ять. І майже кожного разу все зводилось до одного й того самого. Він приходив надто пізно.

На лобове скло впали перші краплі. Дощ у місті завжди починався невпевнено, ніби погода щоразу сумнівалась, чи варто взагалі починати. Краплі повільно збирались у тонкі смуги й сповзали вниз. Дамір якийсь час дивився на них, не вмикаючи двірники.

Пів року. За цей час він дізнався небагато. Кіра зникла. Добровільно вона б так не пішла. У це він не вірив. Вона залишила б записку, повідомлення, хоча б щось. Можливо навіть щось образливе, але не було нічого. Офіс закритий. Телефон мовчить. Агентство «Ромашка» стоїть порожнє. І Валерія Магнус явно бреше.

Цього поки що було недостатньо для якихось висновків, але хоча б щось. Дамір уже потягнувся до ключа запалювання, коли у пасажирське вікно постукали. Магію він відчув раніше, ніж побачив людину. Слабку, відкриту, без звичних спроб приховати фон. Він опустив скло.

Дівчина стояла просто під дощем. Темне волосся намокло й прилипло до щік. Куртка теж була мокра наскрізь, але її це, схоже, не хвилювало.

— Валленс? — перепитала вона, ніби все-таки хотіла переконатись.

— Так.

Вона кивнула сама собі.

— Мені треба поговорити з тобою.

— Про що?

— Про Афіну Арденс.

Прізвище змусило його уважніше подивитись на неї.

— Хто ти?

— Єва. Її сестра.

Кілька секунд Дамір мовчав. Потім відчинив двері. Кафе за три квартали від будинку майже пустувало. Біля вікна сидів чоловік із ноутбуком, який уже хвилин десять дивився в одну точку замість екрана. Бариста за стойкою ліниво протирала чашки рушником. Лампа під стелею час від часу блимала.

Єва взяла каву, але не пила. Тримала чашку обома руками, гріючи пальці.

— Ти стежила за мною? — спитав Дамір.

— Три дні.

Вона сказала це спокійно.

— Навіщо?

— Хотіла зрозуміти, чи ти справді шукаєш.

— І?

Єва знизала плечима.

— Схоже, що так.

Пластиковий стілець під Даміром неприємно рипнув, коли він відкинувся назад.

— Добре. Тоді починай.

Вона трохи помовчала, ніби звірялась із чимось у голові.

— Афіна шукала заборонені книги. Вона навіть ходила на чорний ринок до торговців. Хоч ми не підтримували тісний звʼязок, та я зажди за нею спостерігала.

— І ти щось помітила.

— Так. Вона змінилась.

— Як саме?

Єва провела пальцем по краю чашки.

— Вона шукала когось. 

— Знаєш кого?

— Ні.

За вікном уже нормально лив дощ. Люди на вулиці пришвидшили крок, хтось перебігав дорогу без парасолі.

— Вона казала, навіщо їй ті книги?

— Ні. Сказала тільки, що працює над однією справою і що мені краще не лізти.

Єва криво всміхнулась.

— Це була остання сестринська розмова перед тим, як вона зникла. Ми ніколи не могли знайти спільну мову. Хоча в цьому й була моя провина. Я занадто старалась відгородити її від жорстокого світу аристократії, навіть якщо ціною було те, що вона мене зненавидить. А потім вона просто зникла. Разом із племінницею.

— Коли ти бачила її востаннє?

— Шість місяців тому.

Вона ненадовго замовкла. Бариста впустила ложку за стойкою й тихо вилаялась собі під ніс. Обоє машинально повернули голови на звук, потім знову подивились один на одного.

— Я ходила в Асоціацію, — сказала Єва. — Через тиждень після того, як вона зникла.

— І що?

— Узагалі нічого.

Вона знизала плечима.

— Прийняли заяву. Дали номер справи. Сказали чекати.

Дамір і без пояснень знав, як це працює.

— Ти щось чула про ці протести? — спитала Єва.

— Які саме?

— Проти Асоціації.

Він нічого не відповів, і вона продовжила: