Розділ 1

Він приїхав до клініки Магнус о десятій ранку. До цього встиг перевірити ще дві адреси. Першою був старий склад на околиці, де, за чутками, збирались маги без реєстрації. Усередині нікого. Розкидані матраци, сміття під стінами, запах сирості, що намертво в’ївся у бетон. У кутку валялась чашка без ручки, біля дверей недопалок, який хтось не доніс до урни. Тут жили, і ще зовсім недавно, але тепер місце стояло порожнє. Дамір затримався на кілька секунд, відчуваючи під ногами слабкий слід старої магії, тоді вийшов надвір і поїхав далі.

Другою адресою стала квартира артефактора на п’ятому поверсі. Той нібито спеціалізувався на зміні зовнішності. Корисна річ, коли комусь потрібно зникнути без сліду. Чоловік відкрив майже одразу й навіть не став чекати запитань. Сказав, що нікого не переховує, нічого не знає і взагалі не хоче проблем. Дамір слухав мовчки. Брехню він упізнавав добре, але тут справа була в іншому. Артефактор боявся самого Даміра. Боявся його посвідчення, його тону, самого факту, що хтось із управління стоїть у нього на порозі. Це був дрібний страх людини, якій є що приховувати, але не те, що було потрібно Даміру.

Ще одна порожня адреса. Так само, як і сотні до цього. Пів року. Уже пів року він витрачав майже кожен вільний день на перевірку чужих квартир, складів, барів, архівів і підземних клінік, де за гроші могли стерти не тільки обличчя, а й половину біографії. І щоразу все закінчувалось однаково.

Нічим.

Дамір стояв навпроти клініки Магнус і машинально рахував дні, дивлячись на скляний фасад будівлі. Це допомагало тримати думки в порядку. Якщо перестати контролювати себе хоча б трохи, можна було легко зробити дурницю, після якої доведеться писати пояснення для внутрішнього відділу або, в гіршому випадку, пояснювати, чому він напав на найвідомішу цілительку міста.

Сто вісімдесят два дні. Він перерахував ще раз, ніби цифра могла змінитися.

Будівля виглядала так само, як і завжди. Світлий камінь, дороге оздоблення, рослини у важких керамічних горщиках, картини, підібрані кимось із дуже дорогим смаком. Тут навіть повітря здавалося відфільтрованим. Скляний фасад відбивав сіре небо й потік машин унизу. Консьєрж за рецепцією помітив його ще від дверей і відразу відвів очі, удаючи, що дуже зайнятий своїм монітором. Охорона теж уже знала, хто зайшов усередину. Їх це не тішило.

— Я до пані Магнус, — сказав Дамір.

Рецепціоністка підняла голову.

— Пані Магнус не приймає без запису.

— Знаю.

— Найближче вільне вікно через три тижні.

— Це я теж знаю.

Він поклав картку на стійку. Жінка машинально глянула на неї, потім знову на нього і після цього помітно змінилась в обличчі. Уже без тієї ввічливої холодності.

— Перепрошую. Одну хвилину.

Вона швидко потягнулась до телефону. Дамір коротко кивнув і відійшов до вікна. Унизу тягнувся звичний міський рух. Маг-трамваї повільно повертали на перехресті, люди поспішали вздовж тротуарів, вітер ганяв листя між ліхтарями. Абсолютно звичайний вівторок. Місту давно було байдуже, що Кіра Арденс зникла пів року тому, але йому — ні.

Кіра не з тих людей, які просто мовчки зникають. Вона б обов’язково залишила записку. Коротку, їдку, можливо навіть образливу. Просто щоб останнє слово залишилось за нею. Але записки не було. Офіс зачинений. Телефон мертвий. Агентство «Ромашка» стояло порожнє так, ніби там ніколи ніхто не працював. Навіть пил на столах лежав якосьне так. І Дамір досі не міг вирішити, що було гіршим. Не знати, де вона, чи починати здогадуватись, що з нею могло трапитись.

Коли Магнус погодилась його прийняти, він відчув це ще до того, як рецепціоністка поклала слухавку. Повітря в холі ледь змінилось. Так буває, коли сильний маг на секунду втрачає контроль над силою. Більшість людей нічого б не помітили, але не він.

За кілька секунд ліфт на третій поверх відчинився сам. Кабінет Валерії майже не змінився з його минулого візиту. Холодний кондиціонер, запах дорогих парфумів, темні меблі без жодної випадкової речі. Тут усе виглядало продуманим, ніби весь інтер’єр створювали не для зручності власника, а для правильного враження.

Валерія навіть не глянула на нього, коли він зайшов, але Дамір просто сів навпроти неї, не очікуючи запрошення. Вона ще деякий час підписувала документи, перегортала сторінки, ставила короткі позначки на полях. Лише потім відклала ручку й подивилась на нього.

— Ти почав приходити без попередження, Валленс.

— Де Кіра Арденс?

— І тобі добрий день.

Вона трохи відкинулась у кріслі.

— Каву?

— Де вона?

— Не розумію, про що ти.

Він мовчки дивився на неї. Валерія витримала погляд спокійно, але Дамір бачив, як її починає дратувати сама ця розмова. 

— Минуло пів року, — сказав він.

— Люди іноді зникають.

— Не такі, як Кіра.

Після цих слів температура в кабінеті ледь помітно змінилась. Інша людина не звернула б уваги, але для Даміра різниця була занадто очевидною. Валерія поклала ручку на стіл.

— Тобі варто обережніше говорити про деякі речі.

— Які саме?

— Ті, через які Асоціація може почати ставити питання вже тобі.

— Мене це не хвилює.

Вона склала руки перед собою.

— Асоціація не любить теорій, які складно спростувати.

— Де вона?

Кілька секунд Валерія просто дивилась на нього.

— Кіра Арденс була приватним детективом із сумнівною репутацією та ще сумнівнішими клієнтами. Люди на кшталт неї регулярно зв’язуються не з тими людьми й зникають.

— Ти була з нею повʼязана.

— Звідки така інформація?

— Мені справді треба пояснювати такі речі?

Валерія уважніше подивилась на нього, ніби вперше за всю розмову побачила перед собою не просто настирливого мага, що вирішив погратись у слідчого.

— Ти заходиш надто далеко, Дамір.

— Можливо.

Він підвівся.

— Але якщо з нею щось сталося, я не залишу це просто так.