ГЛАВА 20 – НУЛЬОВИЙ ПРОТОКОЛ: ОСТАНІЙ ШЛЯХ

Чорний туман повільно розсіявся. Він не зник повністю - він ніби «осів» по краях простору, як дим у повітрі після вибуху.

Раптом усе різко стало білим. Не яскравим, а чистим і м'яким, так, ніби світ більше не мав темряви.

Хюлет стояв у центрі кімнати без стін і дверей. Лише нескінченний білий простір, а перед ним - великий, старий, але ідеально чистий стіл. За ним сидів чоловік у бездоганно випрасуваному білому костюмі, із золотими годинниками на голові, що рухалися самі по собі. У руці він тримав золоту тростину.

Він спокійно підняв погляд і посміхнувся:
- Вітаю, Арсенію... Пора виправляти свої помилки.

Хюлет насупився, його голос прозвучав різко й насторожено:
- В сенсі?

Часовщик повільно нахилив голову:
- На жаль, я не можу допустити тебе в майбутнє... у такому вигляді, в якому ти зараз є.

Ці слова зависли в білому просторі. Хюлет зробив крок вперед:
- І що тепер?

Тиша. Часовщик подивився прямо на нього і повільно підняв тростину. У повітрі поруч з'явився об'єкт - темний, важкий фрагмент енергії, що мав знайому форму. Хюлет здригнувся, його очі розширилися:
- Лорд... Де Лорд?! Що з ним?!

Часовщик спокійно тримав «масу» в повітрі:
- Там, де ти залишив усе, що більше не належить цьому циклу.

Хюлет різко зробив крок уперед:
- ЩО ТИ З НИМ ЗРОБИВ?!

Його рука інстинктивно потягнулась до пояса, де мав бути пістолет, але зброї не було. Тільки білий простір і тиша. Часовщик повільно встав, і його годинники тихо клацнули:
- Ти думаєш, що це історія про війну, Арсенію? Ні. Це історія про те, ким ти маєш стати, щоб вона нарешті закінчилась.

Хюлет стояв нерухомо. Вперше за весь свій шлях він не мав плану, зброї чи відповідей.
- І ким... я маю стати? - тихо запитав він.
- Тим, хто зламає цикл, - відповів 
Часовщик.

Білий простір здригнувся. Навколо почали з'являтися постаті - відбитки пам'яті: Астро Командир, Георгій, Кляйнер, Сандерсон, Мюллер, Олег. Усі, хто проходив через життя Хюлета. Вони стояли мовчки, немов не люди, а відбитки історії.
- Що... це все таке?! - голос Хюлета зламався.

Образи почали розчинятися, їх стирала сама реальність. Через кілька секунд у просторі знову залишилися тільки двоє. Хюлет важко дихав:
- ЩО ЦЕ БУЛО?!

- Відлуння твоїх виборів, - спокійно відповів Часовщик. - Те, що ти називаєш «життям».

Хюлет стиснув кулаки:
- Я нічого не розумію...

Часовщик підняв руку, і в повітрі з'явилася маска - темна, гладка і ніби жива.
- Тримай. І надінь.

Хюлет відступив:
- Ні... стоп. Це... Лорд. - Його дихання прискорилося. - Лорд - це я з майбутнього, так?!
- Саме так, - підтвердив Часовщик.
У просторі зупинився час.
- Тобто... я стану цим? - запитав Хюлет.
- Якщо нічого не змінити, - кивнув Часовщик. - Спаси себе, Хюлете. А я... допоможу тобі.

Хюлет важко вдихнув. Він стояв між тим, ким був, і тим, ким міг стати.
- Мене за все життя навіть ніхто не обійняв... - прошепотів він. - Мене ніхто не любив по-справжньому. Всі тільки використовували мене. Для чого я тоді живу?..

Часовщик довго дивився на нього:
- Я був на твоєму місці. І мені теж було важко змиритись із цим, Арсенію.
- Ти не розумієш, як це, - стиснув щелепу Хюлет.
- Ти думаєш, якщо я тут «всевишній», то там теж? - Часовщик глянув крізь нього. - В іншому всесвіті, де я... людина. Реверс тебе, Арсенію Хюлет.

Ці слова наче зупинили простір. Хюлет відступив:
- Що ти зараз сказав?..

Чорний простір, що намагався пробитися, знову відступив. Часовщик дістав із порожнечі довгий чорний костюм, схожий на плащ, створений не для людини.
- Одягни, - наказав він.

Хюлет взяв тканину, яка ніби прилипла до тіла. Часовщик клацнув пальцями, і реальність переписалася. Хюлет різко виріс, плечі стали ширшими, пальці подовжились і почорніли, стаючи частиною туману. Маска на обличчі тріснула світлом, і зсередини спалахнули холодні фіолетові очі. Чорний туман піднявся з-під ніг, як корона.

Часовщик поклав руку на плече Лорда:
- Ну що... давай виправляти наші помилки.
Чорний туман перелився в інший простір. Хюлет - тепер Лорд - опинився в організації Resistance, у тихій зоні спостереження. За величезним броньованим склом лежав велетенський чорний метеорит, що виглядав як уламок іншої реальності. Повітря навколо нього дихало неправильно. За склом люди - Карл, Кляйнер, юний Мюллер - щось обговорювали, але звуки доходили крізь товщу води.
Лорд стояв у темряві, спостерігаючи. Простір за його спиною закрився, як двері. Він підійшов до скла, вдивляючись у метеорит. З'явилося відчуття: це не початок і не кінець, це точка, з якої все колись починалося.
Двоє за склом - Лорд і Часовщик - мовчки спостерігали за точкою, яка одного разу вже зламала історію.
- Вони нас помітили... - тихо сказав Часовщик.

Чорна маска Лорда повернулася. Він побачив Карла, який дивився прямо на них.
- Він нас бачить, - холодно зауважив Часовщик.
- Нехай бачить, - відповів Лорд.

Вони миттєво зникли, ставши тінню в куті біля прихованого панельного пульта. Лорд поклав руку на кнопку.
- Що ти робиш?! - голос Часовщика вперше здригнувся.
- Виправляю помилки.

Лорд натиснув. КЛАЦ.

Метеорит здригнувся, тріщини вкрили його поверхню, фіолетове світло стало сліпучим. Сирени завила по всій базі, скло почало тріщати.
- Ти щойно... відкрив цикл знову... - вигукнув Часовщик.

Лорд стояв непохитно:
- Ні. Я його переписав.

Метеорит вибухнув. Фіолетова хвиля пройшла крізь бетон, метал, час і простір. Усе зникло: форми, люди, голоси. Зал спалахнув фіолетовим світлом.