ГЛАВА 19 – РІШЕННЯ БЕЗ ПОВЕРНЕННЯ

Холод. Саме це Хюлет відчув першим. Не біль, не шум, не страх - саме холод. Він повільно відкрив очі. Над головою світили білі лампи, а стеля була незнайомою. На мить він подумав, що досі знаходиться на материнському кораблі «Астро», але ні: світло, повітря і навіть запах ліків, металу та чогось дуже знайомого були іншими.

Хюлет повільно повернув голову. Медичний пункт - великий, світлий. За вікном виднілися сніг і крижаний вітер. Аляска. База вижила. Він спробував піднятися і відразу відчув важкість у всьому тілі, наче замість крові в жилах текло розплавлене залізо. Особливо дивно поводився живіт, саме там, де він увігнав у себе кристал Астро Командира. Хюлет повільно поклав руку на живіт: рани не було, взагалі, наче її ніколи не існувало. Але десь глибоко всередині він відчував щось чуже - щось живе, що тепер було частиною нього.

Двері медпункту тихо відчинилися. У кімнату зайшов чоловік у білому халаті, але, побачивши відкриті очі Хюлета, завмер і відразу вибіг назад у коридор. Хюлет повільно сів на ліжку. Голова паморочилась, але пам'ять почала повертатися: материнський корабель, битва, Астро Командир, туман, Карл, Керівник, Сандеросон... І тут усе всередині нього ніби обірвалося. Перед очима знову виникла калюжа крові, постріл і тиша. Хюлет опустив голову і мовчав - кілька секунд, потім кілька хвилин. А за дверима вже чулося швидке тупотіння десятків ніг: новина про його пробудження почала розлітатися по всій базі.

Двері медпункту відчинилися вдруге. Цього разу ніхто не поспішав. Першим зайшов Ісак Кляйнер - як завжди спокійний, але тепер Хюлет одразу помітив, що він сильно постарів за останні дні: під очима з'явилися темні кола, рухався він повільніше, наче битва на материнському кораблі забрала в нього більше сил, ніж хотілося показувати іншим. За ним увійшли Майор Дмитро та Олег. Усі троє кілька секунд мовчали, не знаючи, що сказати першим. Нарешті Кляйнер підійшов ближче до ліжка:
- Вітаю серед живих, Арсенію.

Хюлет гірко посміхнувся:
- Не впевнений, що це хороша новина.

У кімнаті знову запала тиша. Олег відвів погляд, Дмитро опустив голову - усі зрозуміли, про кого йде мова. Хюлет подивився на Кляйнера:
- Він справді...

Кляйнер мовчки кивнув. Більше нічого говорити не потрібно було. Хюлет повільно опустив очі; йому здавалося, ніби всередині знову відкрилася свіжа рана. Він пам'ятав усе: останні слова, постріл, кров і абсолютну безпорадність.

Минуло кілька хвилин, лише після цього Кляйнер сів поруч:
- Битва закінчилася. Материнський корабель покинутий, залишки «Астро» відступили. Ми перемогли.

Хюлет підняв голову:
- Тоді чому ви всі виглядаєте так, ніби програли?

Цього разу ніхто не відповів. Нарешті Олег важко видихнув:
- Бо перемоги бувають різні.

Знову настала тиша. Десь за вікном ревів арктичний вітер, і Хюлет, дивлячись на сніг, раптом відчув дивну втому, не фізичну, а іншу - наче разом із Сандеросоном померла якась частина його самого. Кляйнер встав:
- Відпочивай. Попереду багато справ. І багато відповідей.

Хюлет нахмурився:
- Відповідей?

На мить в очах Кляйнера промайнуло щось дивне, наче він знав набагато більше, ніж говорив:
- Так. Але не сьогодні.

Після цих слів він повільно попрямував до дверей, Дмитро рушив за ним. Олег затримався останнім. Він подивився на Хюлета кілька секунд, потім усміхнувся - слабо, втомлено:
- Радий, що ти вижив, друже.

Хюлет нічого не відповів, лише кивнув. Олег також кивнув у відповідь і вийшов з кімнати. Двері зачинилися, і Хюлет знову залишився наодинці. Але цього разу йому здавалося, що разом із ним у палаті сидить щось ще - щось невидиме, що терпляче чекало свого часу.

Хюлет ще довго сидів у тиші, поки за вікном мела арктична заметіль, а в медпункті чулося лише тихе гудіння апаратури. Він повільно перевів погляд на тумбочку біля ліжка - і завмер. Там лежав той самий пістолет Керівника: темний метал із фіолетовими лініями по корпусу, зброя, яка ще зовсім недавно була в руках людини з туману. Хюлет простягнув руку і взяв його: пістолет був холодний, незвично важкий, наче всередині нього досі залишалася частина тієї війни.

Він піднявся з ліжка. Тіло ще ломило після поранень, але кристал уже зробив свою справу - жодної рани не залишилося, лише дивне відчуття всередині, ніби щось чуже тепер жило разом із ним. Хюлет повільно вийшов у коридор. Солдати, які проходили повз, одразу замовкали й відводили погляд; хтось кивав, хтось просто зупинявся. Усі вже знали, хто переміг Астро Командира, але Хюлет ішов далі, не звертаючи уваги.

Пункт управління знаходився в центральному секторі бази: великі екрани, карти, радіозв'язок, оператори за консолями. Коли він зайшов усередину, розмови стихли. Біля головного столу стояв Олег. Він обернувся й уважно подивився на Хюлета:
- Ти мав ще лежати в медпункті.

Хюлет підійшов ближче й поклав пістолет Керівника на стіл:
- Не зміг.

Олег мовчки глянув на зброю:
- Красивий трофей.
- Це не трофей, - тихо відповів Хюлет. - Це нагадування.

Кілька секунд вони мовчали, поки на екранах миготіли координати евакуації, а оператори працювали майже без звуку. Потім Хюлет раптом сказав:
- Я йду.
- Куди? - нахмурився Олег.
- З «Resistance».

Тиша стала важчою. Олег повільно випрямився:
- Ти зараз не в тому стані, щоб приймати такі рішення.
- Саме тому й приймаю, - відповів Хюлет. - Я більше не можу вести людей. Після Сандеросона... після всього, що сталося... я не маю права залишатися командиром.
- Це не твоя провина.
- Можливо. Але я все одно більше не той, ким був.

Олег уважно подивився на нього і вперше помітив щось дивне в його очах - не втому, не біль, а щось глибше. Наче Хюлет уже стояв однією ногою десь дуже далеко від цієї бази й цих людей. Хюлет повільно дістав із кишені командирський жетон «Resistance» і поклав його поруч із пістолетом:
- Від сьогодні командування переходить тобі.