ГЛАВА 17 – ВЕРШИНА МАТЕРИНСЬКОГО КОРАБЛЯ

Хюлет ішов першим, але чим глибше вони заходили в Архівний сектор А, тим сильніше змінювалося відчуття реальності. Це вже не виглядало як частина корабля у звичному розумінні: простір був ніби зібраний з шарів пам'яті, накладених один на одного, і кожен крок зрушував ці шари, як старий папір, що розсипається від дотику. Стіни втратили чітку форму, вони не були гладким металом - радше сумішшю темних поверхонь, у яких іноді проступали фрагменти: обриси старих залів, незрозумілі символи Астро Імперії, уривки якихось битв, що не мали тут існувати. Все це з'являлося і зникало так швидко, що мозок не встигав зафіксувати, чи це реальність, чи відлуння чужої історії.

Сандерсон мовчав довше звичайного, його погляд постійно рухався по стінах, ніби він намагався знайти логіку в тому, що її не мало. 
- Тут... як у голові, - нарешті сказав він тихо, - ніби хтось зберіг не файли, а спогади. 
Хюлет не відповів одразу: він зупинився і провів рукою по поверхні стіни, метал був теплий, але не як техніка - як жива тканина.
- Це не архів даних, - сказав він нарешті, - це архів досвіду.

Вони пішли далі, і коридор поступово почав втрачати пряму форму. Він більше не мав чіткої геометрії - то розширювався в широкі порожнини, то стискався до вузьких проходів, ніби сам визначав, наскільки близько їх можна підпустити до центру. Світло тут не походило з ламп, воно виникало в самій структурі простору - слабкі фіолетові хвилі, які проходили крізь усе і залишали після себе відчуття, ніби час рухається трохи не синхронно. Сандерсон раптом зупинився і подивився вперед:
- Ми вже давно мали б вийти в зал... але він не з'являється.
Хюлет повільно підняв голову, його погляд став більш зосередженим, ніби він щось відчув раніше, ніж це стало очевидним:
- Бо ми вже в ньому.

Після цих слів простір попереду ніби провалився всередину себе - не вибухом, не руйнуванням, просто втратою звичного відчуття напрямку. Те, що було коридором, розкрилося в широку порожнечу, яка не мала меж, але й не виглядала як космос чи кімната. Це було щось між, і там, у цій порожнечі, з'явилося відчуття присутності - не фізичної, скоріше такої, яка існує одночасно всюди. Хюлет не відступив, Сандерсон інстинктивно стиснув зброю сильніше, але не підняв її одразу, ніби сам розумів, що стріляти нема куди. І тоді Хюлет зробив крок уперед, вже не обережний, а свідомий:
- Показуй, що ти таке, - тихо сказав він. 
Простір відповів не звуком і не рухом, а зміною самої структури того, як вони бачили реальність: фіолетові лінії по всьому архіву зібралися в складний візерунок, і в ньому почали проявлятися контури того, що тут було заховано не як дані, а як сама історія корабля - історія, яка не хотіла бути знайденою.

Архівний сектор А продовжував дихати навколо них, ніби реагував на сам факт того, що всередині хтось рухається. Група Хюлета повільно просувалась глибше, тримаючись компактним строєм: кіборги з телевізорами на головах сканували простір, їхні екрани час від часу мерехтіли дивними фрагментами даних, які неможливо було нормально прочитати. Серед людей трималась напруга, але кожен рух був контрольований: один німець ішов ближче до правого флангу, холодно дивлячись вперед, ніби вже звик до того, що реальність тут не стабільна, а два американці тримались разом: бородатий постійно озирався на стіни, а молодший нервово перевіряв зброю, ніби це могло дати йому відчуття контролю. Сандерсон ішов поруч із Хюлетом і час від часу нахилявся до стін, де фрагменти даних спливали і зникали:
- Це не архів... це як... сміття з історії, - тихо сказав він.
Хюлет не зупинявся:
- Не сміття. Це те, що система не змогла обробити.

Вони вийшли в більш відкриту зону, де замість звичних коридорів були секції, схожі на напівзруйновані полиці, що висіли в повітрі. На них лежали не предмети, а дані, але у формі, яку мозок сприймав як документи, карти, записи, військові протоколи. Кіборг зліва різко зупинився, на його екрані спалахнув фрагмент: "АСТРО ІМПЕРІЯ - СТАДІЯ ВИХОДУ З СЕКТОРА ПЛАНЕТАРНОГО КОНТРОЛЮ".
- Що це означає? - тихо сказав молодий американець.

Але ніхто не встиг відповісти - раптом у рації Хюлета пройшов різкий тріск. Шум був короткий, але чіткий, ніби сигнал прорвався крізь товщу металу і часу, і голос Олега прорізався через перешкоди:
- Командире, це Олег. Ми вже на кораблі. 
Була пауза, фон шумів і вибухів десь далеко.
- Ми дізналися... Астро Імперія покидає планету. Але материнський корабель чомусь не рухається. Не знаємо чому. 
Ще коротка пауза, ніби він дивився на щось прямо перед собою:
- Треба швидше захопити його. Поки не пізно.
Рація знову захрипіла і обірвалась. Усі на мить замовкли, бородатий американець тихо видихнув:
- Якщо вони відступають... значить, тут щось набагато гірше, ніж ми думаємо. 
Хюлет дивився вперед у глиб архіву, його обличчя не змінилось, але напруга в повітрі навколо нього стала відчутною навіть без слів:
- Тоді ми йдемо швидше, бо виходити з архіву все рівно нічого цікавого, - сказав він.

Вони навіть не встигли до кінця вийти з Архівного сектору А, як простір попереду ніби обірвався. Коридор різко розширився в технічний перехід, і в ту ж секунду повітря наповнилось різким металевим клацанням - наче десятки механізмів одночасно прокинулись. Із темряви з'явились охоронці: не мутанти, не живі істоти - вбудовані, холодні, синхронні десятки бойових юнітів Астро Імперії, які стояли вже сформованим півколом, ніби чекали саме на цей момент, і майже без затримки відкрили вогонь.

Перші секунди були чистим хаосом: лазери різали повітря, вибухи били по стінах, простір заповнився білим шумом стрільби і тріском металу. Кіборги одразу відповіли вогнем, але коридор був занадто вузький - усе змішалось у одну лінію смерті, і майже одразу стало зрозуміло, що вони не встигають. Один німець упав першим, різко, без крику, просто зник із ритму бою, потім один за одним почали падати кіборги - четверо майже одночасно, їхні системи гасли прямо в русі, ніби їх вимикали дистанційно. Молодий американець ще встиг зробити кілька кроків назад, але постріл прошив його збоку - він упав майже одразу, зброя випала з рук і покотилась по металу.