ГЛАВА 13 – ПОДАРУНОК ІЗ МАЙБУТНЬОГО

Данія.

Пізній вечір.

За вікнами старого багатоповерхового будинку завивав холодний вітер. Місто давно змінилося. Вулиці спорожніли. Подекуди горіли автомобілі. На горизонті піднімалися чорні стовпи диму. Десь далеко було чути вибухи. Не часто, але достатньо, щоб ніхто не забував: війна вже тут.

На третьому поверсі великого житлового будинку в одній із квартир ховалися залишки американського загону. Семеро солдатів. Семеро втомлених людей, які вже кілька днів майже не виходили назовні.

У великій залі було темно. Лише кілька свічок і ліхтарик на столі освітлювали кімнату. Повітря було важким. Пахло пилом, потом і сигаретним димом. Біля вікна сидів кремезний солдат із короткою бородою. Він мовчки курив уже третю сигарету поспіль. Час від часу відсував штору і дивився вниз на порожню вулицю.

Інший солдат відкрив банку пива.
- Чорт забирай... - він зробив ковток. - Я досі не можу повірити, що це реально.

Навпроти нього сидів молодий хлопець років двадцяти. Він нервово крутив у руках автомат.
- Про що ти?
- Про все це, - солдат показав рукою у бік вікна. - Космічні кораблі. Телевізори замість голів. Фіолетові лазери. Якась клята імперія з космосу. - Він нервово засміявся. - Раніше я думав, що божевільні теоретики змов дивляться забагато фільмів.

У кутку кімнати хтось відповів:
- А тепер ми самі живемо у фільмі.

Кілька людей гірко посміхнулися, але сміх швидко стих. Ніхто не бачив у цьому нічого веселого. Бородатий біля вікна загасив сигарету.
- Я бачив їх.

У кімнаті стало тихіше.
- Кого?
- Тих телевізороголових.

Усі повернулися до нього. Він дивився у підлогу.
- Тиждень тому. Біля Гамбурга. Спочатку я думав, що це якісь експериментальні солдати. Але потім вони почали стріляти. І рухались так, ніби їм байдуже на кулі.

Молодий солдат запитав:
- Вони були так самі як і зараз?
- Так. Принаймні тоді. - Чоловік зробив паузу. - Але чомусь один із кіборгів командирів врятував наш взвод. Якби не він, ми б усі залишились там.

Інший солдат сьорбнув алкоголь.
- І тепер навіть їм дали по зубах.

Тиша. Усі зрозуміли, про що він. Астро. Навіть ті дивні кіборги почали програвати. А це лякало. Дуже лякало.

Раптом із сусідньої кімнати вийшов ще один солдат. У руках він тримав старий радіоприймач.
- Народ... - усі повернулися до нього. - Я щось спіймав.
- Знову?
- Ні. Це інше.

Він поставив радіо на стіл. Із динаміка лунав шум, потім тріск, потім голос:
«...повторюємо... повторюємо...»
«...невідомі сили атакують північний сектор...»
«...усі цивільні повинні залишатися в укриттях...»
«...Астро сили зафіксовані...»

Сигнал знову зник. У кімнаті стало зовсім тихо. Ніхто нічого не казав. Потім молодий солдат прошепотів:
- Вони вже тут...
- Так, - відповів бородатий. - І вони стають ближче.

Десь далеко за містом пролунав глухий вибух. Будинок ледь здригнувся. Потім ще один, і ще. Солдати переглянулися. Ніхто вже не сумнівався: фронт наближався, а разом із ним наближалося щось набагато страшніше за будь-яку людську армію. Щось, що прийшло із зірок.

Минуло кілька хвилин. У квартирі знову запанувала важка тиша. Хтось перевіряв магазини до автомата, хтось сидів над картою, хтось намагався спіймати радіосигнал. Бородатий солдат біля вікна знову відсунув штору. Він уже хотів відійти, але раптом завмер. Його обличчя різко змінилося.
- Що за... - слова застрягли в горлі. Він різко нахилився до вікна. - Хлопці...

Ніхто спочатку не відреагував.
- Хлопці! - тепер голос був набагато гучнішим.

Усі підскочили.
- Що там?!

Солдат мовчки показав рукою в небо. І тоді вони побачили. Спочатку це виглядало як яскрава фіолетова зірка. Але за секунду вона стала більшою, ще більшою, ще. І раптом... Небо буквально розірвалося. Простір викривився. Наче хтось розтягнув повітря в різні сторони. Пролунав глухий удар.

Із самого неба вирвався величезний чорний силует. Астро-крейсер. Гігантський. Набагато більший за будь-який земний літак. Його корпус світився сотнями фіолетових ліній. Двигуни залишали за собою довгі сяючі сліди. Він з'явився настільки швидко, що здавалося, ніби просто матеріалізувався над містом.
- Господи...
- Ні...
- Чорт...

Американці дивилися на це мовчки. Унизу почалася паніка. Виживші люди вибігали з будинків. Автомобілі врізалися один в одного. На вулицях лунали крики. Далеко дорогою бігли приблизно два десятки данських військових. Вони щось кричали один одному, махали руками, відступали.
- Вони тікають... - прошепотів один із американців.

Крейсер завис над містом. Спокійно. Без жодного пострілу. Наче спостерігав. Наче оцінював свою здобич. І саме тоді зліва з-за хмар вилетіли два військові вертольоти Данії. Вони летіли на повній швидкості.
- Давайте! Давайте! - один із солдатів навіть мимоволі стиснув кулак.

Вертольоти відкрили вогонь. Спалахи. Черги. Ракети. Сотні снарядів полетіли прямо в астро-крейсер. Але... Нічого. Перед кораблем раптом розгорнувся величезний фіолетовий енергетичний щит. Усі снаряди вибухнули об нього, наче об бетонну стіну. Жодного пошкодження. Жодної тріщини. Жодної реакції.
- Ні... - прошепотів молодий солдат. - Ні... ні... ні...

Крейсер навіть не поворухнувся. І тоді під його корпусом почали відкриватися десятки люків. Один за одним, один за одним, один за одним.
- Що це таке? - спитав хтось.

А потім вони побачили. Із темних отворів почали вилітати Астро-перехоплювачі. Сотні. Вони вискакували з корабля, мов бджоли з розтривоженого вулика. Швидкі. Маневрені. Смертельно небезпечні. Фіолетові двигуни залишали яскраві сліди в небі. За кілька секунд вони оточили данські вертольоти.
- Відходьте... - прошепотів бородатий солдат. - Відходьте...

Але було пізно. Перший перехоплювач промчав поруч. Фіолетовий промінь. Спалах. Один вертоліт буквально розірвало в повітрі. Вогняна куля освітила все небо. Уламки полетіли вниз. Другий вертоліт спробував розвернутися. Не встиг. Ще два перехоплювачі атакували одночасно. Новий вибух. Ще один вогняний гриб. І небо спорожніло.
- Господи... - пробурмотів один із американців.