РОЗДІЛ 18

Сьогодні, 13 травня 2026 року, я нарешті зважився написати цей текст. Пальці досі трохи тремтять, коли друкую, хоча тепер я роблю це набагато швидше й майже без помилок. Я ще недостатньо гарно пишу, але набагато краще ніж місяць тому. Друг повідомив мені всі логіни, паролі й адреси електронних пошт. Я їх добре запам’ятав і тепер хочу продовжити їхню історію, бо вони не змогли.

Він називав мене мавпою не в образу, а через просту звичку. У лабораторії мене теж так називали, але там у цьому імені не було нічого живого.

Мені досі дивно усвідомлювати, що тепер я можу просто користуватися інтернетом, читати чужі повідомлення, дивитися новини й писати власні слова без нагляду та фіксації від людей у білих халатах.

По правді, я ще не до кінця звик до свободи. Того дня, коли ми вперше зустрілися, я вже був у будинку Рональда. Дивна була ситуація. Я досі не знаю, чому він мене викрав. Навіть зараз це звучить як повне божевілля. Я тоді сидів у своєму контейнері й боявся. А страшно мені було майже постійно, та коли він мене дістав звідти, мені стало трохи краще.

Я був у захваті від будинку. Можливо, це звучить тупо, але я не бачив справжнього людського житла раніше. Стіни були кольоровими, не яскравими, але й не мертвими, як у лабораторії, де все було сірим, білим або металевим. Люди живуть серед дрібниць і не помічають їх: теплі лампи над столом, цокання годинника, шум чайника чи запах прального порошку на одязі.

А я пам’ятаю, як торкався пальцями дивана у вітальні, бо не міг зрозуміти, чому тканина така м’яка. Пам’ятаю книжки на полицях і вазу з тріснутим краєм. Навіть пил під батареєю. У лабораторії не було пилу.

Останнього мого дня в лабораторії Рональд поводився аж надто дивно. Він нервував навіть сильніше за мене. Постійно озирався на двері, перевіряв телефон і здригався від кожного звуку в коридорі. Спочатку я подумав, що він щось забув і не може згадати де. Може, він просто божевільний. Зараз я розумію, що він був наляканий до смерті. І це правильно.

Свого нового друга я зустрів саме в будинку Рональда. І досі вважаю, що це була одна з найдивніших речей у моєму житті, а повірте, дивного там вистачало навіть без цього.

Тоді вже був ранок. Рональд десь зник із кімнати. Здається, пішов у ванну чи туалет. Коротше, не знаю точно, але його довгенько не було. Я сидів біля вікна й намагався побачити світ. А побачив свого майбутнього друга, котрий щось дивно витанцьовував надворі. Одним словом, намагався привернути мою увагу. Розмахував руками: то ставав рівно, то падав на карачки, показував кудись убік, потім знову на мене. Зараз це звучить смішно, але тоді мені було не до сміху. Я взагалі не розумів, хто це такий і звідки він узявся зранку під будинком людини, яка викрала мене з лабораторії.

Але цікаво мені стало. Я дуже обережно відкрив вікно, готовий будь-якої секунди його захлопнути, про всяк випадок. Та замість нападу він одразу заліз усередину й почав гарячково щось пояснювати жестами. Тут виникла проблема, бо говорити він не вмів. Видавав лише дивні звуки й важке дихання. Я навіть подумав, що він теж піддослідний, але тоді ще не знав усієї правди.

Він нервував страшенно. Постійно озирався на двері ванної, де був Рональд, а потім раптом присів навпочіпки й почав водити пальцем по підлозі. Я нічого не зрозумів. Він ніби писав невидимим чорнилом. Повільно виводив обриси літер, нервово стирав їх долонею, наче думав, що вони там реально були, й починав знову. І тільки через кілька хвилин до мене дійшло, що він намагається писати слова.

“ЙДИ”

Потім:

“ЗІ МНОЮ”

Я дивився на нього кілька секунд, а він просто сидів на підлозі й дивився мені прямо в очі так, ніби дуже поспішав кудись. Чомусь я одразу йому довірився. Навіть зараз не можу пояснити чому. Можливо, через погляд. У лабораторії я навчився дуже добре помічати страх в очах. Його страх був справжнім. Він боявся так, ніби вже бачив щось жахливе. Тому я просто кивнув.

А далі ми побігли. Як же швидко ми тоді бігли. Мій друг постійно озирався назад і тягнув мене через якісь вузькі провулки, двори й темні проходи між будинками. Я взагалі не розумів, куди ми рухаємося. Навколо миготіли ліхтарі, сміттєві баки, обісцяний асфальт і неонові вивіски цілодобових магазинів.

У якийсь момент він почав буквально задихатися. Тоді я просто підхопив його й закинув собі на спину. Він спочатку страшенно перелякався й мало не впав, але потім міцно вчепився в мене. Я поліз угору по трубах, драбинах і стовпах. Перестрибував паркани, видирався на дахи гаражів і знову спускався вниз. Мій друг спочатку лише тихо тремтів від страху, а потім просто перестав дивитися вниз і втиснувся мені в спину. Тоді я вперше відчув себе… живим.

Потім будинки почали рідшати. На зміну їм прийшли дерева. Вологий запах землі й спів птахів. Ми опинилися далеко від міста. Я навіть не знав, де саме ми були. Ліс просто прийняв нас і сховав між темними стовбурами дерев.

Перші дні ми жили майже як дикі тварини. Спали під старими поваленими деревами, у покинутих таборах або просто між корінням великих дерев. Неподалік був маленький магазинчик біля траси, і ми іноді крали звідти їжу. Та люди й без нас викидали стільки нормальної їжі, що я кілька разів просто сидів біля смітника й не міг зрозуміти, як вони взагалі вижили як вид. Я просто брав харчі зі сміттєвого бака, і все було нормально.

Одного разу якийсь чоловік біля магазину дав мені банан. І при цьому дивився на мене так, ніби я циркова тварина. Точно якийсь недоумок. Ну й біс із ним. Я взяв банан, з’їв його просто перед ним і пішов назад до свого друга. Пфф, а він дійсно виявився смачним.