РОЗДІЛ 17

Я досі не знаю, чи ця писанина колись побачить світ. Можливо, я пишу це лише тому, що хочу залишити після себе хоч щось, окрім заражених людей і купи проблем. Може, це вже схоже на передсмертний щоденник. Дуже депресивний, до речі. Хоча, якщо чесно, у мене все життя було досить депресивним, навіть коли я сидів у своїй стерильній коробці й жер огидне їдло під камерами, поки люди в халатах дивилися на мене так, ніби я вже не жива істота, а просто черговий набір симптомів у таблиці.

Зараз третя чи четверта година ночі. Я вже навіть не слідкував за часом, хоча телефон лежав просто переді мною. Телефон Емілії показує якісь цифри, але останні дні для мене давно злилися в одну суцільну безсонну пляму. За вікном майже тихо. Лише зрідка десь далеко шурхотять машини, а в трубах будинку періодично булькає вода. Люди сплять, завжди так безтурботно, навіть коли світ навколо починає повільно гнити. Хоча коли він був іншим? Ніколи він не був іншим. Просто раніше я цього не бачив на власні очі, бо мене тримали у пластиковій коробці достатньо довго, аби я почав вважати нормальним навіть жах.

Я все ще сиджу між шафою і стіною та думаю про те, що, можливо, скоро здохну. Не пафосно якось. Нічого героїчного не буде. Без красивих фінальних титрів чи слізних прощань. Просто одного дня організм вирішить, що з нього вже досить. Або ж мене знайдуть і утилізують. Чи розріжуть у лабораторії на дрібні шматки й назвуть це “необхідним дослідженням”. І найогидніше те, що я навіть можу уявити, як Келлер стоятиме поруч зі скляною стіною та спокійно диктуватиме результати комусь у диктофон, поки від мене залишатимуться шматки м’яса на металевому столі.

Найгірше те, що я майже перестав боятися власної смерті. Вона тепер десь поруч постійно сидить, як бездомний пес біля смітника. Спочатку лякаєшся, потім звикаєш, а потім уже просто машинально обходиш його поглядом. Іноді мені навіть здається, що смерть уже давно йде за мною слідом, просто поки що не поспішає.

Мене більше лякає те, що я не знаю, скільки людей уже заразилися через мене і що саме лабораторія створила всередині мого тіла. Я не знаю, чи залишився я взагалі собою. Я розумію, що думаю надто швидко, і помічаю речі, які не повинен помічати. Запам’ятовую абсолютно непотрібні деталі. І це схоже не на суперсилу, а на щось реально хворе.

Іноді мені здається, що я все ж таки живий. Особливо у такі моменти, коли стає сумно. Коли хочеться просто лягти нормально в ліжко, заплющити очі й перестати думати хоча б на одну ніч. Коли дивлюся на сплячих людей і ловлю себе на дивному відчутті заздрості. У них є право на спокій. У мене його ніколи не було.

Емілія зараз спить у власній великій і гарній кімнаті. Її батьки теж сплять, і вони у неї є. У них є ковдри, робота, плани на завтра, фотографії на стінах, продукти в холодильнику і впевненість, що ранок точно настане. У них є життя, яке виглядає нормальним. Можливо, саме тому мені так боляче на це дивитися.

А я сиджу в темній щілині між меблями й планую залізти до будинку людини, яка може мене здати в будь-який момент. Яке ж це божевілля. Найгірше, що тепер воно здається мені абсолютно логічним. Мені ж тут не місце, правда? Навіть будучи розумним, я все одно їм не рівня.

І найсмішніше, що ще кілька тижнів тому я навіть не бачив неба і не відчував свіжого повітря, яке наповнює вулиці після дощу. Воно надходило тільки через вентиляційні ґрати. Навіть зараз інколи ловлю себе на тому, що автоматично шукаю очима камери у кутах кімнат.

Я ніколи не думав, що місто може бути таким красивим. Навіть зараз пам’ятаю, як біг вночі порожніми вулицями. Мокрий асфальт блищав після дощу. Неонові вивіски миготіли над зачиненими магазинами. У вікнах багатоповерхівок горіли окремі жовті квадрати світла. Десь лунала музика, а поруч сварилися люди чи плакала дитина. Місто жило своїм життям і навіть не підозрювало, що поміж усіх цих будинків біжу я.

А я просто біг. Такий вільний, заражений, самотній і, мабуть, приречений. Все ж таки я помилився — я досі відчуваю страх. Я ніколи раніше не жив по-справжньому, тому навіть не знаю, чи маю право так сильно боятися втратити це все зараз, але чомусь боюся. Дуже. Особливо в моменти, коли раптом відчуваю запах мокрого асфальту чи чую сміх людей десь за рогом. Тоді стає по-справжньому боляче.

Що буде з Люсіль, з мамою Емілії? Що буде з усіма нами? Може, через кілька місяців такі, як ми, стануть чимось новим. А може, просто почнуть масово вмирати від крововиливів у мозок. Лабораторія ж теж не знала напевне. Можливо, це один із симптомів. Інакше вони б не тримали мене під постійним наглядом і не дивилися б на результати аналізів із такими переляканими мордами.

Я не забуду лікарів у захисних костюмах і їхні погляди крізь скло. Те, як вони бездушно обговорювали мене, ніби я вже не чув людської мови. Бісовий Келлер колись сказав:

— Якщо показники підтвердяться, я стану відомим.

І знаєте що? Він сказав це з усмішкою, такою щирою, як у рятувальників, які життя рятують. Саме це я ненавиджу найбільше.

Я думаю про Роні вже кілька годин поспіль. Не знаю, чи правильно зроблю, що піду до нього. Це ж можна розцінювати як спробу самогубства. Може, той чоловік у чорному вже чекає повідомлення від мене, аби вистежити за IP. Може, будинок давно під наглядом. Може, мене чекають одразу за дверима.

Але іншого варіанту в мене теж немає.

Якщо Роні справді залишив двері незачиненими тоді у лабораторії, значить, у ньому ще залишилося щось людське. Хоч трохи. Мені цього достатньо. Можливо, він теж ненавидить те місце. Можливо, він теж уже зрозумів, що створив щось жахливе. А може, я просто відчайдушно хочу хоч комусь довіритися перед тим, як померти.