РОЗДІЛ 16

Я пишу це вже з будинку Емілії. Точніше, з вузької щілини між старою шафою і стіною у маленькій гостьовій кімнаті, де пахне пилом, пральним порошком і якимись дивними солодкими свічками, які люди вперто купують для “затишку”. Мені взагалі здається, що людство обожнює маскувати неприємні запахи іншими, ще дивнішими запахами, а потім удавати, ніби це нормально.

Просто Емілія впустила телефон на підлогу, тож я вирішив сховатися з ним саме тут. А тут настільки тісно, що в мене вже почалася клаустрофобія — я наче знову повернувся до своєї камери. А стара шафа періодично тихо потріскує. Я навіть кілька разів завмирав через ці звуки, бо після будинку Шері мені тепер усюди ввижається Люсіль. Ця дитина реально мене травмувала.

Емілія давно спить. Її батьки теж. Будинок затих ще кілька годин тому, і тепер тут чути лише гудіння холодильника з кухні, тихе дзижчання батареї та періодичний шум машин за вікном. Іноді повз будинок проїжджає автомобіль, світло фар ковзає по стелі кімнати, а я інстинктивно втискаюся глибше в темну щілину, ніби мене можуть помітити крізь стіни.

Я знову сиджу в чужому домі, але не можу поспати на приємному ліжку. Натомість не сплю і знову користуюся чужим вайфаєм.

Ще кілька тижнів тому я б, напевно, збожеволів від самої думки, що доведеться нишпорити чужими кімнатами, красти їжу, користуватися телефонами дітей і спати між меблями чи на помийках. А тепер це перетворилося на мою повсякденність.

Останні дні я тільки цим і займаюся: постійно ховаюся, прислухаюся, думаю, як не здохнути раніше, ніж встигну все зруйнувати.

Найгірше полягало в тому, що організм уже почав звикати навіть до страху. Серце більше не калатало від кожного шороху так сильно, як у перші дні після втечі. Тепер мозок просто автоматично прораховував, куди бігти, де сховатися і що робити, якщо двері раптом відчиняться.

Від цього мені стало геть сумно. Бо людина не повинна звикати жити як загнана тварина, а я маю. Хоча… можливо, лабораторія саме цього мене й навчала весь цей час.

А часу в мене мало, і сьогоднішній день я майже повністю витратив на Роні.

Після втечі з будинку Шері мені довелося кілька годин тинятися між дворами й парковками, чекаючи, поки люди нарешті розповзуться по своїх коробках із меблями й телевізорами. Я тепер взагалі почав боятися людей значно сильніше, ніж раніше. І проблема навіть не в лабораторії. Проблема в тому, що я більше не знав, хто міг бути зараженим, можливо, всі навколо вже такі, як я. А всі ці мої тривожні думки через Люсіль, бо вона налякала мене до усрачки. Серйозно.

У якийсь момент, поки я сидів за сміттєвими баками біля якогось цілодобового магазину й дивився, як п’яний мужик намагається запхати велосипед у таксі, я раптом подумав: а що, якщо вона не єдина? Що, якщо зараза вже почала працювати в інших людях? Що, якщо Емілія теж поступово змінюється? Чи мати вже заразила її і свого чоловіка? Та будь-хто, хто контактував з Люсіль достатньо близько, вже теж один з нас.

Зараз я реально не знав, чого чекати. Може, Люсіль уже дістала волосину з мого одягу й зараз шукає способи здати ДНК на аналіз. Гаразд, грошей у дванадцятирічної дитини на таке навряд чи вистачить, але після всього побаченого я вже не виключав нічого. Вона могла хакнути якийсь сайт, влізти в чужі акаунти або знайти інший настільки ж ненормальний спосіб отримати доступ до лабораторій.

Чорт, я буквально створив маленького монстра і навіть не спеціально.

Ближче до ночі я все ж вибрався до району, де жив Роні. Адресу я знайшов ще раніше через приховані сайти, соцмережі й кілька дуже повільних баз даних. Так і є: люди самі перетворили інтернет на величезну базу даних для маніяків, сталкерів і таких, як я.  Найсмішніше те, що Роні реально намагався бути обережним. У нього майже не було фотографій. Жодних дурних постів про життя чи відміток із друзями. Порожній профіль людини, яка дуже старанно намагається не існувати в мережі. Але це вже не має значення, бо його дані все одно давно валяються в даркнеті[1] разом із мільйонами інших.

Я біг майже навмання, але теперішня пам’ять працювала настільки добре, що місто буквально відкладалося в голові шарами. Одного разу пройти вулицею вже вистачало, аби мозок запам’ятав усі повороти, яскраві неонові вивіски, розбитий автомат із водою біля автобусної зупинки, світлофор із тріснутим корпусом. Та навіть собаку біля магазину, який кульгав на задню лапу. І розклад проїзду сміттєвозів, який я випадково побачив на табличці.

Мозок занотовував усе без мого бажання, і це почало мене виснажувати. Іноді мені здавалося, що всередині голови більше немає спокою. Наче хтось постійно записує нову інформацію поверх старої, не питаючи дозволу. Я біг нічним містом, ніби живою офлайн-мапою, і від цього ставало моторошно навіть мені самому.

Будинок Роні я знайшов із першого разу — невеликий двоповерховий будиночок. Старі дерева біля паркану і темний дах. Маленьке подвір’я, де валявся дитячий м’яч, хоча дітей я там так і не побачив. На кухні горіло світло, і хтось постійно ходив туди-сюди.

Я просидів у кущах через дорогу хвилин двадцять і просто спостерігав. І знаєте що? Роні виглядав жахливо. Навіть через вікно було видно, наскільки він виснажений, сутулий і блідий. Із такими синцями під очима, ніби він не спав кілька діб поспіль. Він постійно ходив колами по кухні, читав щось у телефоні, потім різко клав його на стіл і починав терти долонями обличчя. Класична людська паніка. У якийсь момент він просто завмер біля вікна й подивився прямо на вулицю. Я тоді інстинктивно пригнувся глибше в кущі, відчуваючи, як серце починає калатати швидше.