РОЗДІЛ 15

Я ще кілька секунд дивився на екран і обдумував своє повідомлення з вимогою, відчуваючи настільки дивне задоволення, що самому стало трохи гидко. Якщо трохи подумати, морально я вже давно пробив дно і тепер лише копав глибше.

Нове повідомлення від Роні не приходило.

Я навіть уявив його реакцію. Напевно, сидить зараз десь у своїй маленькій кімнаті, читає це все і відчуває, як по спині стікає холодний піт. Люди взагалі дуже крихкі істоти. Їм достатньо кількох правильних слів, аби мозок почав сам малювати найгірші сценарії. І знаєте що? Це працює краще за будь-які погрози й шантаж.

Я повільно надрукував наступне повідомлення.

“Тепер ти сам вирішуєш, як бути далі.”

Кілька секунд подумав і продовжив.

“У цьому світі вже є два справжні нульові пацієнти. Все й насправді вийшло за межі лабораторії.”

“Питання лише в тому, чи встигнеш ти врятувати мавпу і себе до того, як вас знищать після скандалу.”

Я спеціально не пояснював нічого прямо. Нехай сам добудовує жах у своїй голові — у нього вийде значно краще, ніж це зміг би я. Особливо коли він переляканий.

Я знову перевів погляд на телефон і надрукував останнє повідомлення.

“Якщо ти не допоможеш йому втекти, я звернуся до ЗМІ й назву імена заражених. Назву адреси співробітників і назву лабораторію.”

“І тоді мавпу все одно ліквідують, але вже разом із вашою репутацією.”

Я перечитав написане. Найсмішніше полягало в тому, що це навіть не був повний блеф. Люсіль уже світилася змінами настільки сильно, що скоро це помітять усі навколо. Потім почнуться аналізи, лікарі, питання, журналісти, паніка. Люди обожнюють паніку. Особливо якщо вона смердить змовами, секретними лабораторіями і можливими епідеміями. А я міг подарувати їм усе й одразу.

Роні друкував відповідь. Я навіть затамував подих від передчуття.

“Ти не розумієш, що робиш!”

О-о-о, класика, його вже підпирає паніка. Я одразу надрукував:

“Ні. Це ти не розумієш.”

“Шляху назад уже нема, а мавпу врятувати ти встигнеш! Ми маємо право на свободу, інакше ти сам її втратиш!”

Я сидів і дивився на екран телефона, поки маленьке «Прочитано» висіло під моїм повідомленням.

Роні нічого не відповідав. Господи, ну чому треба мовчати у найгірші моменти? Наче якщо не друкувати слова, то проблема сама розчиниться у повітрі. Минуло хвилин п’ять, а потім десять. Я вже почав думати, що він або заблокував мене, або прямо зараз дзвонить у лабораторію, коли телефон раптом тихо завібрував. Одне коротке повідомлення.

“Ти зараз у небезпеці?”

Я аж кліпнув кілька разів. Серйозно? Після всього цього його хвилюю я? Я нервово пирхнув собі під ніс. Люди все ж дивні істоти. Навіть ті, хто працює в катівні, намагаються вдавати хороших чи хоча б нормальних.

Я швидко затарабанив по клавіатурі.

“Мене хвилює не моя безпека. Мавпа має право на нормальне життя, і вона вам більше не потрібна, бо тепер хвороба поширюється світом. У вас буде достатньо пацієнтів.”

“А коли лабораторія зрозуміє, що щось витекло назовні, вони приберуть усе зайве.”

Цього разу відповідь прилетіла швидше.

“Ти не знаєш, наскільки все погано.”

Потім з’явилося «друкує…». Зникло і знову з’явилося. Та скільки можна драматично страждати над текстом? Нарешті прийшло повідомлення.

“Вони вже шукають можливих заражених.”

“Після твоєї втечі почали перевіряти персонал. Декого вже відсторонили.”

“Якщо вони дізнаються про реальне зараження цивільних, усе закриють.”

Я відчув, як у грудях повільно розливається дивне тепло. Від страху, і не мого, а їхнього, аж мало не приємно.

Я ще кілька секунд дивився на останнє повідомлення Роні, а потім повільно усміхнувся. Не тому, що мені стало весело, а тому, що я вирішив дотиснути його.

“Ніхто не «забуває» зачинити контейнер після такого піддослідного, як я. Ніхто випадково не залишає двері незамкненими в лабораторії, де люди бігають навколо з таким виглядом, ніби кожен пчих може знищити цивілізацію. І камери… камери тоді теж, напевно, дивно зависли саме у потрібний момент. Тепер слухай уважно: я хочу звільнити мавпу. І сам назву тобі імена заражених людей, якщо ти зробиш те, що я сказав. Часу у тебе мало.”

Я перечитав повідомлення двічі й натиснув «надіслати». У грудях неприємно калатало серце, хоча я вже не розумів, що саме відчуваю. Страх? Азарт? Чи просто втому від усього цього божевілля Господи, який же це все сюр.

Телефон завібрував майже одразу. А там лише одне коротке повідомлення.

“Добре, але те, що станеться далі, буде на твоїй совісті.”

Я завмер. По спині повільно пробіг холодок, а всередині щось неприємно стиснулося. Не через погрозу, звісно ні, найгірше полягало в тому, що він теж міг спробувати використати мене. Я різко сів рівніше, відчуваючи, як думки в голові починають складатися в одну велику й огидну картину.