РОЗДІЛ 14

Того вечора я вирішив знайти нове місце для ночівлі, бо залишатися в кімнаті Люсіль — це майже самогубство. Вона вже поводилася не як дитина, а як параноїдальний детектив із серіалу про маніяків. Ще день-два, і вона почне розкладати по будинку борошно, щоб перевіряти сліди.

Тому я перебрався до кімнати Шарлотти. І, якщо чесно, це було набагато простіше. Молодша сестра жила у своєму маленькому світі з рожевими ковдрами, плюшевими тваринами й тупими пісеньками з TikTok, які перетворюють мозок на картопляне пюре. Її кімната пахла жуйкою, полуничним шампунем і дитячою безтурботністю. Тут навіть ховатися було легше.

Я заліз під її ліжко ще до того, як дівчата пішли спати, і просто чекав.

Знизу знову бухтіла Шері. Вона сварилася з кимось телефоном через роботу, потім грюкала дверцятами шафок, потім сміялася сама до себе, а потім знову починала психувати. Враження було таке, ніби в цій жінці живуть одразу три різні особистості, і всі вони ненавидять одна одну. Їй би екзорциста чи гарного чоловіка, або ж гарного чоловіка-екзорциста, але таких не існує.

Шарлотта влетіла до кімнати вже ближче до ночі.

— Мамо сказала чистити зуби, — пробурмотіла вона сестрі на шляху до кімнати.

Потім кілька хвилин тупо дивилася в телефон, сидячи прямо на підлозі. Я бачив лише край екрана з-під ліжка, але навіть цього вистачило, щоб зрозуміти: діти буквально народжуються з телефонами в руках. Вона свайпала відео одне за одним так швидко, ніби боялася залишитися наодинці з одним роликом довше ніж на п’ять секунд. Потім нарешті залізла під ковдру й не випускала телефон ще хвилин сорок.

Господи, я думав, що здохну там від нудьги.

Вона то сміялася, то комусь записувала голосові, то дивилася відео про якихось ідіотських собак у капелюхах. Я вже встиг подумки тричі зруйнувати лабораторію, врятувати мавпу й уявити похорон Келлера, поки ця мала нарешті почала засинати.

Телефон випав із її руки просто на ковдру — це я вже потім помітив.

Я ще хвилин десять лежав нерухомо, слухаючи її дихання. Потім дуже повільно виліз зі схованки.

Шарлотта сопіла, обійнявши плюшевого зайця так міцно, ніби той платив їй аліменти. Бідна дитина нещасної матері.

Я обережно підтягнув до себе телефон, і екран засвітився, одразу вимагаючи пароль.

«Ну, звісно», — подумав я.

Я глянув на сплячу Шарлотту, потім знову на телефон. Я ввів дату її народження. Телефон розблокувався, і мені аж водночас і смішно, і сумно стало.

Я швидко зайшов у новий акаунт і почав переглядати все підряд. А потім я раптом завмер, побачивши нове повідомлення від Роні. Я миттєво відкрив чат, і перше, що побачив, було:

“Як ти мене знайшов?”

Я втупився в екран і кілька секунд просто дивився на повідомлення від Роні. Відповідь виглядала надто спокійною для людини, яка щойно дізналася, що їй написав я. Жодної паніки, дурних запитань чи погроз поліцією. Він одразу все зрозумів.

Я обережно почав друкувати.

“Розуму вистачило пошукати тебе в інтернеті.”

Кілька секунд я дивився на текст, потім додав ще одне речення.

“Працівників із таким досвідом роботи не так уже й багато.”

Повідомлення відправилося, а я одразу відчув дивну тривогу. Усе це нагадувало розмову двох людей, які чудово розуміють одне одного, але вперто вдають протилежне.

На екрані з’явилося «друкує…»

“Хто ти?”

Яке жалюгідне питання — ти ж і сам знаєш, хто я. Господи, люди просто обожнюють це питання. Я швидко застукотів по клавіатурі.

“Той, кому ти допоміг.”

Відповідь прилетіла майже одразу.

“Це не смішно.”

О, а ось тепер він почав нервувати. Я кілька секунд думав, як відповісти далі. Зайвий тиск зараз міг усе зіпсувати, а я не хотів втрачати єдину людину з лабораторії, яка хоча б теоретично могла бути корисною.

“Я не жартую.”

“Ти залишив двері відчиненими.”

Після цього чат надовго завмер. У кімнаті стало настільки тихо, що я чув лише слабке гудіння зарядки біля ліжка й сонне дихання Шарлотти.

Екран нарешті засвітився.

“Ти мав померти.”

У мене аж брови сіпнулися від такого формулювання. Ну, дякую, це вже підтримуюча розмова.

“Але ще не помер.”

Повідомлення прочиталося миттєво.

“Де ти зараз?”

От і почалося. Люди завжди хочуть знати місце, без цього їм важко контролювати ситуацію.

“Я не настільки тупий.”

Роні нічого не писав кілька секунд, але потім повідомлення все ж з’явилося.

“Як ти взагалі зі мною зв’язався?”

Я фиркнув собі під ніс.

“Через інтернет.”

Господи, хотів би я побачити зараз його обличчя. Чат знову ненадовго затих, а потім Роні написав дещо значно серйозніше.