РОЗДІЛ 13

Я ще кілька хвилин сидів у кімнаті Люсіль, втупившись у планшет, ніби міг знайти відповіді на всі питання світу. За вікном було ще світло, десь далеко шуміли машини, а знизу час від часу долинав глухий хропіт Шері. Дівчата ще були у школі, і саме тому я ризикнув вилізти зі своєї схованки, щоб перекусити.

Помітив Шері, яка просто відключилася на дивані у вітальні, навіть не дійшовши до спальні. Від неї тхнуло вином, дешевими сигаретами й втомою людини, яка ненавидить власне життя, але надто лінива, щоб щось у ньому змінити. Ну і добре, як на мене, я спокійно перекусив і повернувся назад до кімнати.

Якби Люсіль була вдома, я б навіть близько не підійшов до її кімнати, а зараз цілий день сидів, гортав планшет і перечитував повідомлення від учителів, поки Шері хропіла внизу, навіть не підозрюючи, що за кілька метрів від неї її “піддослідний” копається в особистих речах її доньки.

Повідомлення були божевільними.

“Люсіль, ти сьогодні вразила весь клас.”

“Як ти зуміла пояснити тему краще за старого професора?”

“У тебе феноменальна пам’ять. Чому я про це не знала?”

Я навіть кілька разів перечитав переписку з класною керівницею, бо спочатку подумав, що мені здалося, але ні, не здалося. Люсіль реально почала видавати речі, які для дванадцятирічної дитини звучали ненормально, і це була моя вина. Я вже майже не сумнівався в цьому. У плані вини я розумію, що заразив її, але ж їй це пішло на користь, чи не так? Лише час покаже.

Господи, та я буквально ходячий розумовий вірус. Від цієї думки стало моторошно навіть мені самому.

І саме в цей момент унизу щось грюкнуло. Я аж підскочив.

Потім почув заспаний голос Шері:

— Бляяя… котра година?..

Я миттєво загасив екран планшета й завмер.

Унизу заскрипів диван, потім почулися важкі кроки. Шері повільно шкандибала на кухню, бурмочучи собі під ніс щось про каву й “довбану роботу”. Я сидів нерухомо, майже не дихаючи, поки вона вовтузилася біля кавоварки.

А потім задзвонив її телефон.

— Так?.. — сонно пробурмотіла вона.

Кілька секунд вона мовчала, слухаючи співрозмовника, а потім важко видихнула.

— Та знаю я, що сьогодні моя черга… — пробурчала вона. — Господи, не нагадуй мені про ту кляту мавпу.

Я повільно підняв голову. Серце закалатало швидше.

— Ні, я приїду вчасно… — продовжила Шері. — Просто хочу хоч годину без істерик і лайна прожити.

Я сидів у кімнаті й відчував, як у голові знову починають крутитися думки про втечу мавпи. І так, я все ж дізнався дещо про Роні. Я знайшов його профіль у LinkedIn за місцевістю і досвідом роботи. Я так і не допетрав, чи звільнили його, чи ні, але слід було ризикнути і зв’язатися з ним.

Я ще кілька хвилин сидів нерухомо, дослухаючись до того, як Шері грюкає чашками на кухні й лається на кавоварку так, ніби це саме машина винна в її жалюгідному житті. Потім почув, як вона відкрила холодильник, щось дістала й одразу фиркнула.

— Та хто знову жер мій сир?..

Я мимоволі скривився. Ну… технічно це був я.

Унизу щось зашелестіло, потім клацнула запальничка, і вже за декілька хвилин запах сигарет почав повільно просочуватися навіть сюди, на другий поверх. Шері курила просто на кухні, навіть не відчиняючи вікно до кінця. Господи, ці люди реально намагаються самі себе повільно отруїти. Але зараз мене хвилював лише Роні.

Я знову відкрив його профіль і почав уважно переглядати все, що міг знайти. Сторінка виглядала максимально нудно, настільки нудно, що аж підозріло. Фото в дешевій сорочці, натягнута усмішка, освіта, курси. Кілька років роботи в біотехнологічній компанії, а потім різкий стрибок у закритий дослідницький центр.

І жодних постів чи фотографій із друзями. Ніяких дурних мемів чи політичних срачів, які люди так обожнюють. Наче профіль створили лише для того, щоб він виглядав нормально. Я навіть тихо цокнув.

«Ну давай, Роні… — подумав я. — Ти або дуже розумний або дуже переляканий.»

І, якщо чесно, другий варіант здавався реалістичнішим.

Я відкрив його Facebook і завмер над кнопкою повідомлення. Це був величезний ризик. Якщо він працює в лабораторії й просто прикинувся добреньким ідіотом, то я буквально сам полізу їм у руки. Але якщо він справді допоміг мені втекти… тоді це мій шанс, точніше, шанс тієї мавпи.

Унизу тим часом Шері вже почала з кимось переписуватися голосовими, і я чув її роздратований голос крізь підлогу.

— Ні, ти не розумієш… Ця х*рня реально кидається на людей… Мені від нього не по собі і страшно…

Я повільно підняв голову. Х*рня. Ось як вони нас називають, коли думають, що ми не чуємо.

У грудях щось неприємно стиснулося, але я швидко задавив це відчуття. Ображатися на таких людей — це все одно, що злитися на пацюків у каналізації. Вони просто живуть у власному бруді й вважають це нормою. Треба їх заразити — вони б рознесли цю заразу зі швидкістю світла.

Я знову подивився на профіль Роні.