РОЗДІЛ 11

І тут вона раптом пише:

“Мені ще нового піддослідного всунули.”

Я мало крекером не вдавився.

Серце одразу закалатало швидше, а в голові ніби лампочка спалахнула. Але я не став кидатися на повідомлення, як голодний ідіот, бо вже зрозумів головне правило людей: якщо тиснути прямо, вони закриваються. Тому я спеціально витримав паузу. Навіть долоню об долоню потер для драматичності.

Потім максимально спокійно написав щось на кшталт:

“Схоже, у тебе робота ще гірша, ніж я думав.”

І тут її як понесло. Господи, як же її понесло.

“Ти собі навіть не уявляєш.”

“Він просто кончена проблема.”

“За ним складніше дивитися, ніж за моїми дітьми.”

“Це бісова мавпа.”

Я завмер перед планшетом і кілька секунд просто дивився на екран. Мавпа? Вони вже перейшли на мавп? Не минуло навіть кількох днів, а мене вже замінили іншим нещасним створінням. І найогидніше полягало в тому, що я навіть не здивувався. Для них ми всі були просто проєктами. Зламався один — привеземо іншого. Втік один — посадимо нового в клітку.

Шері тим часом далі виливала на мене своє п’яне ниття.

“Сьогодні він мало не відкусив руку хлопцю.”

“А доктор носиться навколо нього як дурень.”

“А мені потім його заспокоювати і міняти підгузки.”

Я читав це і відчував настільки дивну суміш емоцій, що сам не міг розібратися, що саме переважає. Мені було гидко, страшно, і водночас… я відчув полегшення, бо вони тепер зайняті не мною.

Я аж видихнув мало не все повітря з легень. У будинку було тепло, холодильник мирно гудів на кухні, а я сидів у чужій кімнаті й читав, як працівниця секретної лабораторії п’яною триндить про неетичні експерименти випадковому мужику з інтернету. Геніально, і головне, вона взагалі не боялася. Ні краплі страху.

Вона писала про того піддослідного так, ніби це не жива істота, а проблемний пес, який насцяв на килим.

“Сьогодні він знову розніс клітку.”

“Я вже задовбалась.”

“Чесно, іноді хочеться просто вколоти йому потрійну дозу і нехай спить.”

Я перечитав це повідомлення разів п’ять. Потім зробив перерву і прочитав ще раз. І тоді вже до мене повністю дійшло дещо дуже просте й дуже бридке: для них ми навіть не живі істоти. Тобто не тільки я, а й усі, хто опинився в клітці чи контейнері. Ми для них просто робота і проблеми на ній.

І найсмішніше в усьому цьому те, що зараз одна з цих “проблем” сиділа в чужому будинку, жерла їхні крекери, користувалась їхнім вайфаєм і повільно втиралася в довіру до працівниці лабораторії через фальшивого красунчика. Якщо подумати, це навіть трохи романтично.

Я спеціально не поспішав відповідати, ніби уважно читав її повідомлення і співчував кожному слову. Насправді ж я думав зовсім про ту її “бісову” мавпу.

Про те, як вона зараз сидить десь у лабораторії й, мабуть, так само не розуміє, що з нею відбувається, як колись не розумів я. Можливо, її теж тягали по кабінетах, кололи препаратами і дивилися, як вона реагує. Від цієї думки всередині щось неприємно скрутилося, але разом із цим у мене з’явилася ідея.

Шері тим часом продовжувала строчити повідомлення так швидко, ніби боялася залишитися наодинці зі своїми думками.

“Я вже не можу дивитися на цю морду.”

“Воно або кричить, або кидається на людей.”

“Доктор взагалі поїхав дахом через нього.”

“Я чесно хочу позбутися цієї тварюки.”

О-о-о. Ось це вже було цікаво.

Я навіть зручніше вмостився, поки світло від планшета било мені просто в очі. За вікном було темно, і втома змушувала спати хоч цілу добу, але я будував план втечі для лабораторної мавпи. Якщо це не найабсурдніше речення у світі, то я вже не знаю.

Я трохи подумав і обережно написав:

“Ти хочеш, щоб він зник?”

Повідомлення прочиталося майже одразу.

Потім з’явилося «друкує…»

“Так і є.”

“Але я не знаю, як.”

“Його навіть нормально перенести не можуть.”

“Він агресивний.”

“І постійно робить щось таке, ніби розуміє все навколо.”

Я завмер, бо це звучало надто знайомо. Господи, вони знову це зробили. Знову створили когось, хто починає розуміти більше, ніж мав би. Та обрали агресивну тварину, і тепер бояться її.

Я повільно потер голову, відчуваючи, як думки починають складатися у щось бунтівне. А якщо лабораторія отримає ще одну катастрофу? Ще одна проблема не залишить поза увагою все, що відбувається за зачиненими дверима. Можливо, я зможу привернути увагу ЗМІ, врятувавши ще одного піддослідного, і підняти назагал жорстокість, через яку ми пройшли.

Найкраще полягало в тому, що я навіть не мав сам повертатися туди. Мені потрібна була лише Шері, точніше, її дурість.