РОЗДІЛ 10

Вона ще кілька секунд дивилася на підлогу так уважно, що мені вже почало здаватися, ніби зараз вона різко відсуне штору, визирне у двір і побачить мене в кущах. Але замість цього жінка раптом видихнула, провела долонею по потилиці і гучно клацнула язиком, ніби згадала щось важливіше за свої дивні підозри.

— Господи, ми так точно не встигнемо, — пробурмотіла вона, швидко підхоплюючи сумку. — Нам ще заїхати по каву треба, а через годину вже бути в наметовому містечку.

Чоловік ліниво підняв брову.

— Я досі не розумію, навіщо нам тягнути дитину в той ліс на всі вихідні.

— Бо це шкільна програма, Майкле. І тому що Емілія ревіла б тиждень, якби всі поїхали без неї.

— Я не про це. Я про те, чому це все завжди виглядає як евакуація населення перед ядерною війною.

Вона фиркнула і почала ще швидше складати речі. І тут я зрозумів дещо дуже важливе: вони їдуть на всі вихідні разом з Емілією.

Я міг би жити у їхньому будинку, поки їх не буде. Це так мене ощасливило, хоча ситуація, очевидно, була настільки абсурдною, що будь-яка нормальна істота вже давно б помахала руцею своїх кукусі, але я натомість відчув справжнє полегшення. Цей будинок залишиться повністю порожнім. Пфф, чому це повністю? В ньому ж буду я. Без найменшого ризику, що хтось раптом зайде до кімнати або помітить мої сліди.

Тобто, ці вихідні я фактично житиму тут як господар. І це, чорт забирай, звучало значно краще, ніж мокрі провулки й сміттєві баки.

Через кілька хвилин у кухню влетіла Емілія, ще сонна, розпатлана і незадоволена самим фактом існування ранку. Вона бурчала щось про те, що не хоче їхати в якийсь дурний табір, поки її мати буквально запихала речі до рюкзака з такою швидкістю, ніби збиралася тікати з країни.

— Мамо, я не хочу спати в наметі, там смердить травою і часто чиїмись екскрементами, — невдоволено простогнала дівчинка.

— Трава й має пахнути травою, Еміліє, це її основна функція, — сухо відповіла жінка, навіть не дивлячись на неї.

— А екскременти?

— Еміліє!

— А якщо там будуть змії?

— Тоді просто не товаришуй з ними.

Я тихо пирснув у кущах, бо це вже було настільки тупо, що аж смішно.

За кілька хвилин вони нарешті вискочили надвір. Чоловік ще щось гукнув їм услід про зарядки й ліки від алергії. Жінка вилаялася, бо вона вже все зібрала, а той мужик лише затримував їх, а потім усі троє нарешті сіли в машину.

Коли авто виїхало з двору, я дочекався, коли воно зникне з моїх очей, а потім швидко вислизнув із кущів і кинувся до будинку.

Усередині було тихо настільки, що я чув навіть гудіння холодильника і власне дихання. І він був теплим. Мій будинок, ну, тимчасово мій.

Я одразу повернувся до кімнати Емілії, а потім почав обережно досліджувати решту будинку вже без постійного страху, що хтось раптом зайде. Саме тоді мені й пощастило натрапити на справжній скарб.

Планшет її батька лежав у вітальні на дивані, підключений до зарядки, і виглядав значно дорожчим за той, яким користувалася старша донька Шері. Я спершу навіть насторожився, думаючи, що тут точно буде пароль, але, на щастя для мене, люди виявилися неймовірно лінивими створіннями. Планшет відкрився після одного короткого свайпу.

«Ви серйозно?..» — подумав я.

Люди добровільно тримають усе своє життя в маленьких блискучих коробках і навіть не намагаються їх нормально захищати.

Протягом наступних годин я майже не відривався від екрана. Я продовжував переписку з Шері, відповідаючи їй уже значно впевненіше, бо тепер у мене був час усе продумувати. Вона писала мені частіше, ніж учора, і це тішило мене настільки сильно, що я сам почав помічати, як втягуюся у цю гру вже не лише заради користі.

Я генерував нові фотографії для сторінки Деніела Рейна, бо один-єдиний знімок виглядав би підозріло навіть для такої втомленої жінки, як Шері. Я створив фото з машиною, кілька випадкових селфі, які виглядали так, ніби їх зробили похапцем, і навіть одне з чашкою кави біля дощового вікна, бо люди в інтернеті чомусь обожнюють таку претензійну маячню.

І найгірше полягало в тому, що це працювало.

Шері вподобала дві фотографії майже одразу після того, як я їх виклав.

Я дивився на сповіщення й відчував настільки дурне задоволення, що самому ставало смішно, хоча я ніколи не сміявся, але знаю, що коли так говорять, то це щось веселе, але не настільки, щоб дійсно сміятись. Мене, істоту, яку все життя тримали в контейнері, зараз тішило те, що жінка з лабораторії лайкнула фотографію неіснуючого чоловіка, але ще смішніше було те, що я починав розуміти людей. І чим більше я їх розумів, тим легше ставало ними керувати.

***

Цей вечір узагалі починався надто добре, щоб не закінчитися чимось дивним. У будинку було тихо, надворі вже темніло, а я сидів поруч з планшетом і почувався настільки комфортно, що це навіть трохи лякало. Я вже встиг поїсти нормальної людської їжі, випити холодної води прямо з кулера, виявляється, він у них був, а потім ще й розвалитися на м’якому дивані, загорнувшись у плед, який пахнув пральним порошком і якимось солодким жіночим парфумом. Після лабораторії це все відчувалося настільки розкішно, що іноді мені починало здаватися, ніби я просто помираю десь у контейнері, а мозок показує перед смертю красиву галюцинацію.