РОЗДІЛ 9

Я пишу це вже вночі, знову з кімнати Емілії Стірк, і тепер це місце виглядає для мене майже як тимчасова база, хоча звучить це трохи іронічно, якщо згадати, що я досі змушений лазити у вікна й здригатися від кожного підозрілого звуку. Тут є інтернет, тепло і відносна безпека, а цього більш ніж достатньо, щоб я міг не лише виживати між смітниками, а й спокійно думати, планувати і трохи… насолоджуватися процесом. Я вже навчився повертатися сюди так тихо, що сам собі заздрю, і це означає, що я адаптуюся значно швидше, ніж вони могли передбачити.

Цей вечір я провів значно продуктивніше, ніж попередній день, бо тепер у мене з’явилася мета, а разом із нею і приємне відчуття контролю. Я знову копирсався в інформації про дослідження, хвороби і всі ті дивні згадки про препарати, які крутилися в мене в голові ще з лабораторії. Чим більше я читав, тим ясніше ставав один неприємний факт: усе це не обмежується одним місцем і однією історією. Такі, як я, швидше за все, не поодинокі випадки, а частина чогось значно масштабнішого, просто добре захованого від сторонніх очей. Мені це зовсім не подобається, але, якщо чесно, водночас це дає дивне відчуття переваги, бо я починаю бачити більше, ніж ті, хто так любить називати себе розумними.

Але найсмачніше почалося не там.

Паралельно я продовжував свою маленьку, дуже делікатну гру з Шері, і ось тут усе стало по-справжньому цікаво. Я більше не губився серед сотень однакових коментарів від тих жалюгідних “привіт, красуне”, а нарешті написав їй у дірект, витративши на це стільки часу, ніби складав іспит, від якого залежить моє життя. Моє перше повідомлення вийшло обережним, трохи стриманим, але з правильними нотками розуміння, бо я вже чудово знав, куди саме треба натискати.

І вона відповіла.

Я навіть на секунду завис, коли побачив це, бо, чорт забирай, воно спрацювало, і настрій підскочив настільки різко, що я ледь не забув, де знаходжуся. Спочатку вона писала коротко й насторожено, ніби перевіряла, чи не черговий я настирливий придурок із коментарів, але я не давав їй жодного шансу мене так класифікувати. Я писав спокійно і без тиску, іноді навіть спеціально холоднувато, створюючи ілюзію, що мені байдуже, хоча насправді ця розмова була для мене ключем до важливих подій, які я завчасно спланував.

І, як і очікувалося, вона почала розкриватися.

Повідомлення ставали довшими, з’явилися дрібниці, скарги, навіть питання у відповідь, і саме в цей момент я зрозумів, що контакт встановлено. Мені було майже смішно від того, наскільки це легко працює, бо більшість тих мужичків навіть не намагаються зрозуміти, чого насправді хоче жінка. Я ж робив навпаки, і саме тому вона почала виділяти мене серед інших, навіть не підозрюючи, що я взагалі не той, за кого себе видаю.

Я знав про неї більше, ніж будь-хто з тих, хто писав їй роками.

І це давало мені контроль. Такий повний і приємний, майже п’янкий контроль над розмовою, яка для неї виглядала як звичайне знайомство, а для мене була інструментом.

Зараз я сиджу в темній кімнаті перед екраном, переписуюся з людиною, яка ще зовсім недавно міняла мені пелюшки, і будую зв’язок, який вона вважає випадковим. Це звучить настільки абсурдно, що навіть мені трохи смішно, але я вже звик до того, що моє життя давно вийшло за межі будь-якої нормальності. Різниця лише в тому, що тепер я не об’єкт експерименту, який чекає, що з ним зроблять далі, а той, хто починає рухати фігури на дошці.

І це, чорт забирай, приємно.

***

Я знову прокинувся раніше, ніж хотів, хоча тіло ще нило після ночі, проведеної під ліжком Емілії, і, чесно кажучи, я б із задоволенням проспав ще годин десять, якби мав таку розкіш. Але вдень мене могли помітити, а перспектива бути спійманим якось не входила в мої плани, тому я дочекався потрібного моменту й знову вислизнув надвір.

Я вмостився в квітучих кущах під вікном кухні, ніби в першому ряду на безкоштовний спектакль, і сам не до кінця розумів, чому мене так тягне дивитися на життя цих людей. Мабуть, тому що це було щось нормальне, хаотичне, трохи тупе, але живе, і після лабораторії воно виглядало навіть… привабливо.

І от тут почалося найцікавіше.

Матір Емілії, та сама розгублена жінка, яка плуталася у власних речах і поверталася по три рази за одним і тим самим, сьогодні поводилася нетипово, наче підмінили її мозок на новенький, швидший і явно дорожчий. Вона не метушилася і жодного разу не зависала посеред кухні з виглядом “я щось забула, але не пам’ятаю, що саме”, а одразу брала потрібне і йшла далі.

Я навіть тихо пирхнув у своїх кущах. Оце так апгрейд.

У цей момент у кухню зайшов чоловік, сонний, скуйовджений і явно менш еволюційований, ніж вона, і одразу поліз у холодильник, напевно, шукав там порятунок.

— Ти сьогодні якась підозріло зібрана, — пробурмотів він, розглядаючи знайдену їжу так, ніби вона могла його образити. — Це нова версія тебе, чи мені здається?

— Я просто нормально виспалась, — різко відповіла вона, навіть не обертаючись, і водночас уже складала якісь речі в сумку без затримки. — Спробуй колись — кажуть, допомагає.

— Ага, звісно, — він фиркнув і сперся на стіл. — Ти ж ніколи не вставала вчасно, бо будильник забувала ставити, а сьогодні навіть мене не забула розбудити. Підозріло.

— Я тебе не будила, ти сам прокинувся від власного хропіння, — єхидно відповіла вона, і я ледь не засміявся, та, може, й засміявся б, якби вмів, бо це було занадто живо.