РОЗДІЛ 8

Я прокинувся значно раніше, ніж очікував, хоча не знав точного часу, бо в кімнаті було ще напівтемно, а за вікном лише починало світлішати. Сон був настільки глибоким і незвичним, що перші кілька секунд я взагалі не розумів, де знаходжуся, і тільки запах кімнати та м’якість під тілом поступово повернули мені пам’ять про цю ніч.

І саме тоді я звернув увагу на дещо неприємне. Мій власний запах. Він був різким і огидним настільки, що я мимоволі скривив ніс і сів на ліжку, відчуваючи, як цей сморід ніби прилипає до мене. Весь попередній день я провів у бруді, смітті, калюжах і пилюці, ховаючись де попало, і тепер це все буквально залишилося на мені. У лабораторії мене обробляли якимись препаратами, навіть якщо я цього не хотів, а тут ніхто цього не зробить — тепер мушу дбати про себе сам.

Це було неприємне відкриття. Я не виправдовую їх і не мушу дякувати за базовий мінімум для мого існування; про життя річ тут і не йде.

Я обережно зліз із ліжка й попрямував до ванної кімнати, яку вже відвідував уночі. Там було чисто, світло і пахло якимись освіжувачами — я і не помітив такої їхньої концентрації вчора. Я підняв голову й подивився на ванну, на душ, на блискучі крани, і в той момент мене накрило розуміння, що все це для мене занадто велике.

Я просто не дістану.

Кран був надто високо, душ узагалі здавався недосяжним, а бортики ванни виглядали як стіна, через яку, будучи мокрим, я не зможу перелізти без сторонньої допомоги. Я спробував підстрибнути, зачепитися, навіть підтягнутися, але все це виглядало жалюгідно й марно. Моє тіло було занадто маленьким, слабким і незграбним для таких речей.

Я впіймав себе на думці, що Шері мила тут своїх дівчат, коли вони були мого віку. Брала на руки і мила їх із милом чи шампунем чи із тим і тим. Може, поруч з ними плавали резинові качечки чи вони пускали мильні бульбашки.

Я відчув злість. Сильну, тупу злість на власну безпорадність і самотність, але стояти й злитися не мало сенсу, бо запах від мене нікуди не зникав, а лише ставав відчутнішим, тому я змусив себе заспокоїтися й почав думати. Я пригадав кухню, пригадав раковину, яка була значно нижчою, і зрозумів, що це мій єдиний варіант.

Я тихо повернувся назад, обережно ступаючи по підлозі, щоб нічого випадково не зачепити, і дістався кухні. Там було трохи холодніше, ніж у кімнаті. Я підсунув легенький пластиковий стілець до раковини, заліз на нього, а потім із зусиллям підтягнувся на край, відчуваючи, як пальці ковзають по гладкій поверхні.

Цього разу мені вдалося.

Кран був ближче, і я зміг дотягнутися до нього, хоча спочатку не відразу зрозумів, у який бік його повертати. Вода спочатку бризнула занадто різко, і я відсахнувся, мало не впавши назад, але потім зміг відрегулювати потік. Вона була ще прохолодною, хімозною і неприємною, але водночас дивно освіжаючою.

Я підставив кінцівки, потім тіло, потім почав змивати з себе бруд, який накопичився.

Вода стікала разом із пилом, сміттям і чимось темним, що я навіть не хотів визначати. Я тер себе, намагаючись змити все це якнайшвидше, хоча це було незручно і довго. Я намочив щетину на голові, яка ще не встигла нормально відрости, і відчув, як по шкірі пробігає холод.

Це було незручно, але необхідно.

І коли я нарешті зупинився, важко дихаючи й тримаючись за край раковини, то зрозумів, що запах майже зник. Я більше не смердів так, як раніше, і це вже було маленькою перемогою в цьому дивному новому житті, де навіть такі дивовижні речі, для людей давно буденні.

Я ще стояв мокрий, холодний і трохи задоволений собою після цієї імпровізованої “ванни”, коли зрозумів, що виглядаю як жалюгідне щось, яке щойно вилізло з каналізації. Вода стікала по тілу, збиралася краплями на підлозі, і мені раптом стало не по собі від думки, що я залишаю за собою сліди, які будь-хто може помітити. У лабораторії було кому прибирати, а тут я мав сам вигадувати, як не залишати докази власного існування.

Я почав нервово озиратися, шукаючи хоч щось, чим можна витертися, але кухня не була настільки щедрою на зручності. Тому я просто використав те, що було під рукою, якийсь кухонний рушник, який лежав неподалік. Вийшло не дуже, зате вже краще, ніж було, і це мене трохи заспокоїло.

Саме тоді я знову помітив склянку.

Вона стояла там, де я і вчора ввечері, і в ній усе ще залишалася вода. Невелика кількість, але достатня, щоб я відчув, як у мене пересихає в горлі тільки від одного погляду на неї. Я підліз ближче, обережно видерся на стілець і нахилився до краю столу, щоб вилізти, але зупинився, бо раптом почув звук, який змусив мене завмерти.

Машина, яка під’їхала прямо до будинку.

Я миттєво опустився вниз і завмер, прислухаючись. Я зрозумів, що облажався, бо не стежив за часом. Забагато його витратив на миття. Вони повернулися, і моє серце провалюється кудись вниз. У голові блиснула думка, що сьогодні п’ятниця, третє квітня, і їм потрібно до школи, але вони, мабуть, заїхали додому, щоб щось забрати.

У мене не було часу думати.

Я швидко зіскочив зі стільця і кинувся шукати місце, де сховатися, поки вони не зайшли на кухню. Серце калатало так сильно, що, здавалося, зараз вирветься з грудей. Я тільки встиг притиснутися до стіни збоку від кухонного входу, де була тінь і частина меблів, яка могла хоч трохи мене прикрити.