РОЗДІЛ 7

Тієї ночі я вперше в житті спав у справжньому людському ліжку, а не на холодній поверхні лабораторного контейнера, вкритій пелюшкою. Я не міг уявити, що колись відчую комфорт. Мені спокійно і добре, лише думки тероризують. Я задумався над тим, що хочу сказати: «Я щасливий». Хоча я розумію, що це лише одна ніч, що буде далі — я не знаю, — але сьогодні я щасливий.

Матрац був неймовірно м’яким і теплим. Коли я ліг на нього, поверхня ледь прогиналася під моєю вагою. Це здалося мені майже нереальним. У лабораторії все було твердим, холодним і смердючим від пластику та хімії. Пелюшки там пахнули ліками й дивними засобами для дезінфекції. Тут же простирадло пахло пральним порошком і слабким запахом парфумів. Їх, мабуть, використовувала старша дочка Шері.

Я довго лежав нерухомо й дивився у темну стелю кімнати, поки за вікном шумів вітер і гілки дерев тихо дряпалися об шибку. Іноді десь далеко проїжджали машини, а ще далі гавкали собаки, але ці звуки більше не лякали мене так сильно, як раніше. Навпаки, вони чомусь заспокоювали мене, бо це були звуки справжнього світу, а не нескінченний писк апаратів, шум вентиляції та голоси людей у білих халатах.

Я був таким виснаженим після втечі, голоду й страху. Тіло буквально тягнуло в сон, але мозок працював надто швидко. Я знав, до котрої години будинок буде порожнім. Я вже дізнався графік Шері та її дочок. Я знав, коли вона їде на роботу. Я знав, коли молодша дочка йде до школи. Старша зникає після уроків — на гуртках чи зустрічах із подругами. Все, як я й відмічав раніше, вони самі викладають усе своє життя в інтернет. Вони показують фотографії, пишуть про свої проблеми, скаржаться на втому. Розповідають, куди йдуть і коли повернуться, а потім дивуються, що хтось може знати про них забагато. Ця людська дурість не дає мені спокою і неймовірно дратує. Я постійно буду про це повторювати. Завдяки їй я зараз у їхньому будинку.

Я лежав поруч із планшетом і продовжував писати Шері коментарі з акаунта Деніела Рейна. Писав дуже обережно, намагаючись не здатися надто нав’язливим чи дурним. Під однією фотографією я написав, що їй дуже пасує усмішка. Під іншим дописом про втому після роботи я залишив коментар про те, що люди часто не цінують тих, хто тягне на собі занадто багато проблем. Я спеціально перечитував повідомлення по кілька разів перед тим, як надсилати їх, бо не хотів помилитися. Мене страшенно дратували власні помилки.

Подруги Шері були для мене ще одним шаром для вивчення. Вони з’являлися в її стрічці майже щодня, у вигляді спільних фото, коротких відео та нескінченних підписів про каву й буденні розмови. Я швидко помітив, що їхня близькість більше трималася на звичці ділитися всім публічно, ніж на справжній глибині. Вони сміялися на камеру, позували в однакових ракурсах і залишали коментарі одна одній так, ніби це продовження розмови.

Старша донька Шері жила зовсім в іншому ритмі, ніби окремо від цього фейкового світу. У своїх TikTok-відео вона не намагалася щось приховати, навпаки, виставляла напоказ власну розгубленість і… дурість. Вона жартувала про контрольні, які знову провалила, і про вчителів, які нібито нічого не розуміють у її житті. Але в цих жартівливих відео я бачив накопичену безпорадність, яка ставала звичною частиною її образу.

Вона не приховувала своїх оцінок, і це дивувало мене більше ніж самі провали. У коментарях під її відео люди писали щось підтримуюче, іноді різке, іноді байдужо іронічне, але вона не зникала з цієї публічності. Навпаки, вона продовжувала викладати нові спроби і невдачі, нові пояснення того, чому знову не вийшло. Її навчання виглядало як постійний цикл обіцянок і зривів.

Тієї ночі ці деталі чомусь особливо чітко складалися в моїй голові. Образ старшої доньки, її відео і її відверті невдачі змішувалися з життям подруг Шері, які постійно демонстрували контроль над своїм світом, хоча він теж виглядав фейково награно.

Я просто лежав і розумів, що навіть у цьому затишку мій розум продовжує шукати структуру в чужих життях, які я вже встиг побачити надто детально.

Я знову повернувся до сторінки Шері і уважно спостерігав за тим, як поводяться інші чоловіки в її коментарях, і намагався бути розумнішим за них. Більшість із них поводилася жалюгідно й однаково. Мені швидко стало зрозуміло, що жінки на кшталт Шері хочуть, щоб хтось розумів їх.

Через деякий час Шері вподобала один із моїх коментарів, і я відчув дивне задоволення від цього. У той момент мені здалося, що мій план справді починає працювати саме так, як я й розраховував.

Я ще довго лежав у темряві, читаючи її старі дописи та коментарі під фотографіями її подруг, але очі ставали дедалі важчими. Я не спав із самого моменту втечі з лабораторії, бо насправді увесь цей час боявся заплющити очі. Частина мене досі думала, що якщо я засну, то прокинуся знову в тому пластиковому контейнері під білим світлом ламп, але тут було тепло, тихо й безпечно. Тут не смерділо хлором, спиртом і ліками. Тут не було голосу бісового Келлера чи звуків лабораторних дверей.

Я навіть не помітив моменту, коли мої очі заплющилися. Тієї ночі я заснув у чужому ліжку так міцно й спокійно, як не спав ще жодного разу за все своє життя.

***

Серед ночі я прокинувся, ніби від внутрішнього поштовху, і не одразу зрозумів, де знаходжуся. Кімната залишалася темною і тихою, але тіло раптом стало напруженим і неспокійним. Я довго лежав нерухомо, поки усвідомлення не повернулося повністю і не стало зрозуміло, що це не лабораторія і не контейнер.