РОЗДІЛ 2

Бували ночі, коли вона сиділа поруч із моєю прозорою коробкою і дивилася відео, з яких я теж багато чого навчився. Вона гортала щось пальцем, сміялася або сварилася з кимось у навушниках.

— Ні, ти серйозно? Та він просто ідіот! — шипіла вона в мікрофон. — Я не збираюсь більше йому писати.

Потім через хвилину знову писала тому самому чоловіку.

Я бачив, як швидко рухаються її пальці по клавіатурі смартфона. Так я і зрозумів, як люди користуються цими пристроями.

Мені ж доводилося спати вдень, у перервах між тим, як мене виносили на стіл, кріпили на мене різні штукенції і робили записи. Вони теж показували мені різні відео з Discovery, наукові програми чи щось для дітей. І говорили між собою, поки я спостерігав за тим, що відбувалося на екрані.

— Реакція вища, ніж минулого тижня, — сказав якось Келлер, не відводячи очей від монітора.

— Я ж казав, препарат працює, — відповів Пітерсон. — Питання лише в тому, наскільки швидко піде розвиток.

— Думаєш, він уже впізнає слова?

— Навряд.

Я тоді дивився на них і думав, які ж вони дурні.

Одного разу вони увімкнули передачу про космос. На екрані показували галактики, зірки і чорні діри.

— Уявляєш, скільки там ще світів? — пробурмотіла Шері, стоячи в дверях із чашкою кави.

— Нам би з одним світом розібратися, — сухо відповів Пітерсон.

А я дивився на ті далекі зорі й думав про те, що навіть вони, мабуть, не такі холодні, як це місце.

Та сьогодні я втік і подолав відносно велику відстань до будинку якоїсь сім’ї. Я побачив світ своїми очима, а не на екрані. Він кращий, ніж на екрані. Тут запах інший, тут пахне все. Не так, як у лабораторії, де було лише смердюче повітря від пластику, хлору, спирту і тих дивних ліків, від яких у мене паморочилося в голові. Тут кожна річ мала свій запах. Волога земля пахла так насичено, а свіжа трава — гіркувато. Дерева пахли корою, листям і чимось живим, чого я не можу пояснити. Навіть вітер мав запах. Він приносив мені запахи диму, мокрого каміння, квітів і чиєїсь їжі з далеких будинків.

Спершу це налякало мене, бо світ був надто великий. На екранах усе було пласким і тихим, навіть коли там показували бурі чи океани. А тут усе рухалося. Листя шаруділо від вітру. Десь далеко гавкали собаки. Комахи дзижчали просто біля мене, і я здригався щоразу, коли щось пролітало повз. Один жук сів обіч дороги, на якій я сидів, і я довго дивився, як його лапки рухаються по поверхні. Він був таким жвавим і… дурним. Невже він не боїться пташок, які можуть його з’їсти, чи людей, які можуть його розчавити? Я все це бачив на Discovery.

Я бачив траву, дерева, будинки і місяць у небі. Місяць виявився не таким, як на екрані. Він був величезний і дуже яскравий, а навколо нього було стільки зірок, що я спершу подумав, ніби небо пошкоджене маленькими дірками, крізь які пробивається світло. Я довго дивився вгору, забувши, що маю тікати далі. У лабораторії не було неба. Там була лише стеля.

Я торкався всього, що міг. Холодних стін, шершавої кори дерева, каміння біля дороги. Навіть калюжі, у якій побачив своє відображення. Воно налякало мене. Я знав, як виглядають люди, бачив їх тисячі разів на екранах і в лабораторії, але ніколи не бачив себе. Моя голова була майже лиса, бо ще не заросла після постійного гоління, очі — занадто великі, червоні й запалені від тієї лабораторії, мов у тих істот із печер у документальних фільмах. Невже вони шкодували для мене очних крапель? Я довго дивився на себе, думаючи, чи це справді я.

Та я мав справу. Я не міг просто сидіти й дивитися на світ, хоч і хотів цього більше за все. Мені треба було сховатися, знайти спосіб вижити і розповісти комусь правду про те, що вони робили зі мною.

Коли я побачив будинок із відчиненим навстіж вікном на другому поверсі, це був мій шанс. Я виліз по трубі, що була неподалік, і побачив кімнату цієї дівчинки. Вона ще не спала і не помітила мене, коли я спостерігав за нею.

Кімната була дивною. Усюди валявся одяг, якісь кольорові коробки, книжки і м’які іграшки. На стінах висіли фотографії інших людей її віку. У лабораторії ніхто не прикрашав стіни. Там усе було білим і порожнім.

Вона лежала на ліжку й говорила по телефону, сміючись так голосно, що я здригався.

— Та ні, ти не розумієш! Якщо мама знову запросить тітку Сандру, я просто втечу з дому, — сказала вона і засміялася.

З телефона почувся далекий голос іншої дівчини, але я не розібрав слів.

— Бо вона знову почне питати, чи є в мене хлопець! — продовжила дівчинка. — Наче мені більше нема чим зайнятися.

Вона перевернулася на живіт і почала крутити пасмо волосся пальцем.

— До речі, у мами день народження наступного тижня. Я взагалі не знаю, що їй дарувати. Може, той парфум, про який вона говорила? Ну, той дорогий.

Вона замовкла, слухаючи подругу.

— Ні, грошей у мене не вистачить. Хіба що попрошу в тата… хоча він скаже, що я і так забагато витрачаю.

Потім вона раптом засміялася ще голосніше.

— Та ні! Я не піду на побачення з Деном! Він дивний. Він сьогодні весь урок на мене витріщався.