Розділ 1

Не знаю, чи слід вітатися, це мій перший запис. Не знаю, скільки їх буде і чи звернете ви на них увагу. Та я все одно мушу, просто-таки МУШУ написати про себе. Я маю поспішати, бо часу в мене мало. Я проліз у відчинене вікно дівчинки-школярки, яка зараз спить. Я пишу з її смартфона. Щойно створив свою електронну пошту, роблю цей запис і зберігатиму його на Google Диску. Я це зробив, щоб усі знали, що зі мною було. Я досі не знаю, чи це подарунок, чи кара. Та можу сказати, що я став розумним. Достатньо розумним, щоб зрозуміти, як розблокувати її телефон і створити свій Google-акаунт та пошту.

Все почалося задовго до того, як я навчився щось пам’ятати. Мої перші спогади не схожі на людські — у них немає ні теплого дому, ні голосів батьків, ні сонця за вікном. Є лише тісний прозорий контейнер із товстими пластиковими стінками, схожий чи то на інкубатор, чи то на тераріум для якоїсь дивної істоти. Пластик завжди був холодний і трохи запітнілий зсередини. Коли я торкався його, на ньому залишалися маленькі сліди від пальців, які швидко зникали. Наді мною постійно горіло сліпуче біле світло ламп, від якого боліли очі, а навколо стояв запах хлору, ліків і чогось металевого, від чого мені часто паморочилося в голові.

За прозорими стінками я бачив лише частину лабораторії: металеві столи, дроти, миготіння моніторів і людей у білих халатах, які проходили повз, майже ніколи не дивлячись на мене як на живу істоту. Іноді лунав писк апаратів, дзижчання вентиляції чи приглушені голоси. Тоді я ще не розумів багатьох слів, але поступово почав запам’ятовувати інтонації, окремі фрази й навіть настрій тих людей.

Зараз мені, мабуть, близько року, хоча я не знаю цього напевно. Я ніколи не бачив календаря і не святкував дня народження. Про свій вік я дізнався лише з розмов докторів. Вони казали, що пам’ять і свідомість у мене почали формуватися приблизно через два місяці після народження. Саме тоді я вперше почав усвідомлювати себе. Спершу це були уривки — світло лампи, чиїсь руки в гумових рукавичках, холод металевих інструментів. А потім я почав розуміти слова.

Докторів звали Пітерсон і Келлер. Принаймні так вони називали одне одного. Я швидко зрозумів, що це їхні прізвища, бо люди в лабораторії майже ніколи не зверталися по іменах. Вони часто стояли біля мого контейнера й говорили так, ніби мене не існувало або я був занадто дурний, щоб щось зрозуміти.

— Організм має бути молодим, — якось сказав Пітерсон. — Інакше адаптація не спрацює.

— Дорослі не витримують таких доз, — відповів Келлер. — Мозок уже сформований.

Тоді я ще не знав, що таке «адаптація» чи «дози», але запам’ятав їхні голоси. Один був нервовий і тихий, другий — майже байдужий.

Пізніше я почув дещо страшніше. Вони говорили про те, що хочуть створити препарат для новонароджених із аутизмом. Вони називали це проривом, майбутнім медицини, великим досягненням.

Але що більше я слухав їх, то менше вірив у ці красиві слова Та це досліди для роздутих его пристаркуватих чоловіків у халатах! Яке діло їм до немовлят? Яке діло їм до мене? Вони говорили про успіх, про гранти, про славу й про те, хто першим зробить відкриття. Іноді мені здавалося, що для них я був не живою істотою, а просто експериментом у таблиці результатів.

Я часто думав про тих людей зовні, про яких вони згадували. Що б сказали звичайні люди, якби побачили це місце? Якби побачили мене — істоту, замкнену в прозорому контейнері під сліпучими лампами, до якої під’єднують дроти й вводять невідомі препарати? Чи назвали б вони це порятунком дітей? Чи все ж катуванням?

Для них я був лише частиною «роботи всього їхнього нікчемного життя». Для мене ж це було всім життям, яке я знав.

Я не пам’ятаю батьків, не пам’ятаю нікого, окрім себе і тих людей. Та перше, що я пригадую, — це як мене взяли на руки й понесли в іншу кімнату, де поголили мою малу голову. Не знаю, навіщо і що саме вони на мене чіпляли. Їх було двоє — ті самі Пітерсон і Келлер, і вони говорили між собою, а я розумів їх. Це так дивно, але я розумів їх.

— Тримай його рівніше, — буркнув Келлер. — Якщо він знову зірве датчики, доктор Хоган нас приб’є.

— Та він ледве рухається, — відповів Пітерсон. — Подивись на нього, він же нульовий пацієнт, можливо вакцина для нього заважка і вбиває його.

Нульовий пацієнт. Так вони мене називали, а пізніше я дізнався, що це зовсім не ім’я.

— Усе одно мені це не подобається, — сказав Пітерсон, прикріплюючи щось холодне до моєї голови. — Його показники надто високі.

— Саме тому експеримент і має успіх.

— А якщо мозок не витримає?

Келлер тоді лише фиркнув.

— Тоді буде перший провал. Підозрюю, що не останній.

Я не знав, що означають всі їхні слова, але пам’ятаю, як мені стало страшно від його голосу. І вже тоді мені не подобалось його прізвище, можливо його звали Адольф? Ніби він говорив не про мене, а про якусь річ.

Хоча сам я говорити не вмію — у мене всього чотири зуби, і, окрім якогось дурного писку, я нічого видати не можу. Може, проблема в щелепі, точно не знаю. Інакше я б записав відео чи аудіо. Зате користуватися клавіатурою я можу. Це доволі легко, хоч і довго. Пишу я, звісно, з помилками, але я знайшов ШІ, який дуже вправно їх виправляє, але я все одно розумний.