Глава 9. Вулиця, якої немає

Доглядач чекав посеред вулиці.

Перехожі обходили металеву кулю так, наче вона могла образитися на необережний погляд. Одні притискалися до стін, інші завертали в найближчі двері й визирали вже звідти.

— Здається, тут їх не дуже люблять, — сказав Микола.

— Після брами я теж не просила б погладити, — відповіла Олена.

Куля повернулася до Марти, коротко спалахнула синім і знову полетіла вперед. Леон повів Кева слідом.

Олена вилізла на візок і перевірила Романову пов’язку. Кров проступила крізь тканину ширшою плямою, ніж раніше.

— Лікарня далеко?

— Була біля четвертого цеху, — сказав Леон.

— «Була» мені не подобається.

— Цех після останнього зсуву опинився в іншому районі. Будівля могла залишитися.

Роман розплющив очі.

— Не везіть мене до Сарнів.

— Спочатку знайдемо людину з чистими руками, — сказала Олена. — Її політичні погляди обговоримо потім.

Доглядач звернув у вузький провулок. Кев зупинився перед входом і вперся передніми ногами.

— Що йому не подобається? — запитала Марта.

Леон глянув угору. Над провулком майже сходилися дерев’яні балкони, а між ними висіли мотузки з білизною.

— Вікна над головою.

— Учора його не лякали скелі.

— Скелі не виливають воду.

На третьому поверсі жінка з відром поспішно відступила від краю. Доглядач повернувся, завис перед Кевом і провів синьою смугою по його голові. Мул фиркнув, але рушив.

Після двох поворотів провулок розширився. На першому будинку висіла табличка з числом сімнадцять. На другому — така сама. Третій теж мав номер сімнадцять.

— Тут усі посварилися з нумерацією? — запитав Микола.

— Після зсуву три будинки опинилися на одній вулиці, — пояснив Леон.

— Номери не змінили?

— Змінили. Усім дали сімнадцятий.

Микола подивився на нього, але передумав щось казати.

Доглядач зупинився біля третіх дверей. На дошці над ними була намальована синя долоня.

Олена вже стукала.

— Відчиняйте! У нас поранений!

За дверима щось упало, потім почулися кроки. Відчинила невисока сива жінка в темній сорочці з мокрими рукавами. Вона оцінила візок, пов’язку на Романовому боці й Оленині руки.

— Якщо помирає, несіть тихо. Інші пацієнти сплять.

Марта переклала.

— Він не помирає, — сказала Олена.

Жінка ще раз глянула на пляму крові.

— Тоді не кричіть і заносьте.

Микола й Леон перенесли Романа до невеликої кімнати в кінці коридору. Він спробував стати на ноги, але коліна одразу підломилися.

— Я сам.

— Ти вже показав, — сказав Микола. — Тепер лежи.

У кімнаті пахло оцтом, травами й кип’яченою тканиною. Посередині стояв широкий дерев’яний стіл. Жінка кивнула на нього, потім на Олену.

— Хто перев’язував?

— Я.

— Лікарка?

— Так.

— Тоді мийте руки. Решта за двері.

Марта хотіла залишитися, але Олена вже закочувала рукави.

— Іди. Тут тісно. Покличу, якщо знадобиться переклад.

Роман повернув голову.

— Якщо почнуть різати, забери те, що залишиться.

— Ще слово — і я допоможу тебе прив’язати, — сказала Олена.

Марта вийшла в коридор.

Доглядач проплив усередину й зупинився навпроти глухої стіни. Синя смуга на його корпусі звузилася, а на камені проступив тонкий світлий контур — приблизно метр завширшки й трохи вищий за людину.

Микола постукав по ньому кісточками пальців.

— Стіна справжня.

— Він показує не стіну, — сказала Марта.

Після апгрейда аналіз працював інакше. Готових підказок не з’являлося, але якщо зосередитися, поверх теперішньої поверхні проступала стара схема. За каменем система пам’ятала вузьку кімнату, а за нею — коридор, що йшов нижче сучасної підлоги.

Леон підійшов ближче.

— Тут мала бути пральня і другий вихід.

— Звідки знаєте?

— Так будували лікарні четвертого цеху.

Доглядач піднявся до його плеча. Синя смуга на мить стала білою, ковзнула по Леоновому обличчю й знову повернулася до стіни.

Марта це помітила, але нічого не сказала.

Під плащем заворушилася Тсі. Фейрі висунула голову й подивилася на двері кімнати, де лежав Роман. Через зв’язок прийшло гостре занепокоєння, а слідом — знайоме тягнення, ніби хтось кликав її зсередини.

— Не підходь, — сказала Марта.

Тсі простягнула дві руки до дверей і тихо свиснула.

— Вона відчуває мережу? — запитав Леон.

— Так. І мережа відчуває її.

— Тримайте подалі, поки не зрозуміємо реакцію.

— Цього разу згодна.

Двері відчинилися. Олена вийшла із закривавленою тканиною в руках.

— Марто, переклади.

Рана була нижче ребер, ближче до спини. Куля пройшла навиліт, не зачепивши велику судину й, схоже, черевну порожнину. Це була добра новина. Погана лежала під шкірою: від країв рани до хребта тягнулися темні нитки.

Господиня притиснула до боку Романа круглу металеву пластину. По її краю загорілися зелені точки.

— Ця сітка стягнула дрібні судини, — сказала вона. — Без неї крові було б більше.

— Вона лікує? — запитала Марта.

— Ні. Росте й замінює те, що вважає пошкодженим.

Олена нахилилася до пластини.

— До хребта вже дійшла?

— Майже. Коли торкаюся однієї нитки, решта стискаються. Вирізати зараз не можна — відкриється кровотеча.

Роман лежав із заплющеними очима.

— Можна її хоча б пригальмувати?

Жінка дістала зі скриньки два флакони: прозорий і сірий, густіший.

— Прозорий підтримає тиск. Сірий введу навколо рани. На кілька годин має вистачити.

Олена взяла перший флакон і перевірила запах, прозорість, осад. Жінка почала називати склад. Інтерфейс переклав сіль, цукор і ще дві незрозумілі назви.

— Підійде, — сказала Олена. — Але йому треба лежати.

Марта відкрила стан Романа.