Глава 7. Срібне кільце

Двоє солдатів рушили в їхній бік.

Микола поклав руку під плащ, де ховав пістолет.

— Не діставай, — тихо сказала Марта.

— Я ще не дістав.

— Тому й кажу зараз.

Леон стояв біля голови Кева й тримав повід. Навіть не озирнувся.

— Не рухайте візок.

— Чому? — запитав Микола.

— Бо всі навколо стоять.

Люди в черзі дивилися на солдатів. Хтось опускав голову, хтось притягував до себе дітей. Чоловік біля сусіднього воза швидко накрив брезентом кілька мішків.

Якби вони зараз рушили, це помітили б усі.

Микола прибрав руку.

— Добре. Стоїмо й чекаємо, поки нас заберуть.

Роман лежав під ковдрою. Видно було лише частину обличчя.

— Він знає тебе? — запитала Марта.

— Бачив один раз.

— Добре запам’ятав?

— Не питав.

— Як його звати?

Роман перевів погляд на чоловіка зі срібним кільцем.

— Савен.

— На кого він працює?

— На тих, хто платив за експедиції.

— Це не відповідь.

— Іншої немає.

Савен не поспішав. Ішов уздовж возів, час від часу зупинявся й дивився на людей.

Солдати розійшлися. Один ішов зліва від ряду, другий — справа. Вони не перекривали дорогу повністю, але повз них уже ніхто не пройшов би непоміченим.

Марта дивилася на срібне кільце.

Широке, гладке, без каменя. Коли Савен повертав долоню до чергового воза, на металі проступала тонка біла риска. За мить зникала.

Біля їхнього ряду вона з’явилася знову.

Марта відкрила аналіз.

КОРОТКИЙ АКТИВНИЙ ІМПУЛЬС

ДЖЕРЕЛО: 41 М

Вона зосередилася на Савені.

Відстань збігалася.

— Він шукає не очима, — сказала Марта.

Леон нарешті повернув голову.

— Чим?

— Кільцем. Воно щось визначає.

Роман ворухнувся під ковдрою.

— Я такого не бачив.

— Може, раніше не носив.

Савен зупинився біля воза, на якому лежав старий чоловік. Нахилився, сказав кілька слів господареві, потім торкнувся рукою борту.

Біла риска на кільці не з’явилася.

Він пішов далі.

— Олено, — тихо покликала Марта.

— Що?

— Ти залишила стару пов’язку Романа?

Олена подивилася на неї.

— У пакеті.

— Дай.

— Навіщо?

— Спочатку дай.

Олена витягла з рюкзака невеликий темний пакет. Усередині була тканина, просякнута кров’ю.

Марта піднесла його ближче.

ЗАЛИШКОВА АКТИВНІСТЬ ВИЯВЛЕНА

СТРУКТУРИ НЕСТАБІЛЬНІ

ЧАС РОЗПАДУ: НЕ ВИЗНАЧЕНО

— Він може шукати те, що в Романовій крові.

Роман заплющив очі.

— Чудово.

— Біля намету з червоним краєм, — сказала Олена, — збирають брудні перев’язки.

Марта подивилася туди.

Між возами стояв низький полотняний намет. Перед ним жінка в темному фартуху промивала руки над відром. Поряд хлопець тягнув невеликий візок із кошиком, повним закривавлених ганчірок.

— Зможеш віднести?

— Якщо солдат не зупинить.

— Ти лікарка. Не ховай пакет. Неси так, наче саме це й повинна робити.

Олена взяла його.

— А якщо кільце шукає не кров?

— Тоді повернешся.

— Дуже надійно.

— Іншого поки немає.

Олена вийшла з-за візка.

Солдат, який ішов праворуч, помітив її.

— Куди?

Марта почула переклад із затримкою.

Олена не зрозуміла. Зупинилася.

— Покажи пакет і скажи: «До лікарів», — підказала Марта.

Олена повторила фразу незнайомою мовою. Вийшло не зовсім правильно, але солдат подивився на кров у пакеті й відступив.

— Швидко.

Олена пішла до намету.

Савен був уже за три вози від них.

Біла риска на кільці стала яскравішою.

Він зупинився.

Повільно повернув руку.

Спочатку до їхнього візка.

Потім лівіше.

Олена саме поклала пакет у кошик із використаними пов’язками.

Хлопець штовхнув візок у бік дальнього краю табору.

Савен повернувся за ним.

Солдати теж змінили напрямок.

Микола тихо видихнув.

— Спрацювало.

— Поки що, — сказав Леон.

— Не псуй момент.

Олена повернулася швидко.

— У наметі троє поранених і одна жінка з гарячкою. Якщо ви зараз змусите мене бігти, я вас ненавидітиму.

— Бігти не будемо, — сказав Леон. — Підемо з усіма.

Від міської стіни пролунав дзвін.

Не той повільний удар, який вони чули вночі.

Три короткі.

Потім довгий.

Біля брами почався рух.

Частину людей відтіснили від основної черги. Вартові відкрили другі, нижчі ворота праворуч. За ними виднівся широкий кам’яний двір.

Чоловік у синьому плащі вийшов до табору й почав щось вигукувати.

Інтерфейс переклав уривками:

— …каменярі…

— …водні бригади…

— …мірники й переписувачі…

— …зі знаками цехів до службового входу…

Леон уже розв’язував повід.

— Зараз.

— Куди? — запитала Олена.

— До службових воріт.

— Там не буде чаші?

— Не знаю.

Микола глянув у бік Савена.

Той стояв біля візка з брудними пов’язками. Один із солдатів уже перевертав кошик.

— Дуже скоро дізнається, що Романа там немає.

— Тому йдемо.

Леон повів Кева між возами.

Не швидко. Вони просто приєдналися до кількох робітників, які поспішали до службової брами.

Марта йшла з правого боку візка. Олена — зліва, біля Романа. Микола тримався позаду.

Тсі сиділа в мішку під лавою. Після того як побачила чашу й хлопця з білими лініями, вона майже не рухалася.

Біля службового входу утворилася нова черга.

Люди показували мідні пластини, дерев’яні жетони й нашивки на рукавах. Вартовий за столом записував щось у товсту книгу.

Чаші тут не було.

Над воротами висіла металева дуга. Від одного краю до іншого тягнулися дев’ять тонких смуг.