Глава 6. Стара дорога

Мул відчув поштовх раніше за людей.

Кев смикнув головою й пішов убік. Візок нахилився. Олена вчепилася в борт, щоб Роман не скотився на землю.

— Тримай його!

Микола перехопив Романа за плечі.

Другий поштовх був слабшим. Каміння під травою тихо застукало одне об одне.

Потім усе припинилося.

Тсі сиділа на дорожньому камені, широко розставивши чотири руки. Пошкоджене крило розкрилося наполовину.

— Це зсув? — запитала Марта.

Леон дивився в бік міста.

— Схоже.

— Ви не впевнені?

— Зазвичай дзвони б’ють до поштовху.

— Щоб люди вийшли з будинків?

— Щоб відійшли від меж районів.

Микола перевірив колеса.

— А ми далеко від межі?

Леон подивився на коротку лінію на камені.

— Учора були далеко.

— Дуже корисно.

Олена поправила ковдру під головою Романа.

— Їдемо чи чекаємо?

Марта відкрила карту інтерфейсу.

Відстань до вузла змінилася.

Було трохи більше сімнадцяти кілометрів.

Стало:

15,9 КМ

— Місто наблизилося.

Леон повернувся до неї.

— Наскільки?

— Приблизно на півтора кілометра.

Він подивився на дорогу, потім знову на Карн.

— Східний край зрушився назовні.

— Це добре?

— Для нас — можливо. Для тих, чиї будинки стояли на межі, навряд.

Вони рушили далі.

Стара дорога йшла між невисокими пагорбами. Колись тут часто їздили: каміння було вкладене рівно, по краях збереглися залишки канав. Тепер крізь щілини проросла трава, а місцями дорогу перегороджували молоді дерева.

Микола йшов попереду й відводив гілки. Леон вів Кева. Марта трималася біля візка.

Тсі бігла то поруч, то зникала в траві.

Роман мовчав. Температура трохи знизилася, але він виглядав гірше, ніж уночі. Губи пересохли, під очима залягли тіні.

Олена час від часу перевіряла пульс.

— Не дивись на мене кожні дві хвилини, — сказав він.

— Тоді перестань намагатися померти без дозволу.

— Не намагаюся.

— Погано виходить.

Стара дорога вивела їх до садів.

Дерева росли рівними рядами, але більшість стояла суха. На кількох ще висіли маленькі темні плоди.

Леон зупинив Кева.

— Не чіпайте.

Микола вже простягнув руку.

— Чому?

— Від них болить живіт.

— Отруйні?

— Ні. Просто недозрілі.

— Міг сказати раніше.

— Я й сказав.

Микола витер пальці об штани.

Марта помітила дим між деревами.

— Там хтось є.

Вони зійшли з дороги й побачили невелику садибу. Низький кам’яний будинок, сарай, криниця. У дворі стояв віз, завантажений мішками й клітками.

Біля колеса працював літній чоловік. Поряд жінка складала в кошик посуд. Двоє дітей носили ковдри.

Побачивши чужих, чоловік узяв вила.

Леон зупинився за кілька метрів і сказав щось місцевою мовою.

Марта зрозуміла лише окремі слова:

— Дорога… поранений… вода…

Чоловік не опустив вил.

— Звідки йдете?

Переклад уже працював краще.

— З півдня, — відповів Леон.

— Південна дорога закрита.

— Тому йдемо садами.

Чоловік подивився на Романа.

— Солдат?

— Охоронець.

— Чий?

— Мій.

Микола тихо сказав:

— Тепер він твій.

— Мовчи, — відповіла Марта.

Жінка біля воза помітила, як Олена перевірила Романову пов’язку й одразу притримала її долонею.

— Ви лікарка?

Олена зрозуміла не відразу. Марта повторила українською.

— Так.

Жінка відклала кошик.