Глава 5. До ранку

Вершник більше не повернувся.

Микола ще хвилин п’ять стояв біля дверей і прислухався. Потім сховав пістолет за пояс і підсунув до входу лаву.

— Вона нікого не зупинить, — сказав Леон.

— Зате загримить.

— Це правда.

Микола глянув на нього.

— Ти завжди погоджуєшся після того, як уже сказав, що ідея погана?

— Лава не зупинить людину. Як сигналізація згодиться.

— Можна було одразу так і сказати.

Леон нічого не відповів. Повернувся до печі й зняв металеву кришку.

Дим знову пішов у димар.

Олена оглянула Романову рану. Під старою пов’язкою проступила кров, але вже не так сильно, як раніше.

— Пощастило, що куля пройшла збоку.

— Мені дуже щастить сьогодні, — сказав Роман.

Говорив він тихо. На кожному другому слові зупинявся, щоб вдихнути.

— Не розмовляй, — сказала Олена.

— Ти сама питаєш.

— Я ще нічого не питала.

Вона витягла з аптечки ампулу.

Роман помітив.

— Що це?

— Антибіотик.

— Який?

Олена показала йому напис.

— Не треба.

— Треба.

— У мене була реакція на цефалоспорини.

Олена завмерла.

— Які саме?

— Не пам’ятаю. Висип і набряк.

Вона поклала ампулу назад.

— Добре, що сказав.

— От бачиш. Іноді корисно дозволяти пацієнтам говорити.

— Не звикай.

Марта сиділа біля столу, притискаючи до себе ліву руку. Після спуску плече розболілося так, що вона не могла знайти зручного положення.

Олена підійшла до неї.

— Куртку зніми.

— Тут холодно.

— На дві хвилини.

Марта розстебнула куртку. Зняти її самостійно не вийшло. Олена допомогла витягнути спочатку здорову руку, потім обережно стягнула тканину з лівого плеча.

Синець розповзався до ключиці.

— Перелому немає, але зв’язки ти добила.

— Нічого нового.

— Нове є. Рука набрякла більше.

Олена зробила перев’язь із косинки й зафіксувала лікоть біля тулуба.

— Так ходити зможеш. Лізти по скелях — ні.

— Я й не планувала.

Микола озирнувся від дверей.

— Це добре. Бо наступні скелі нестиму я.

— Романа понесеш, — сказала Олена.

— Я вже носив.

— Значить, маєш досвід.

Марта просунула руку в куртку лише до ліктя й накинула її на плечі.

Леон поставив перед нею кухоль.

— Обережно. Гаряче.

У воді плавало кілька темних листків.

— Що це?

— Трава.

— Я бачу.

— Більше нічого немає.

Марта понюхала. Запах нагадував м’яту, але був різкіший.

— Отруйна?

— У звичайній кількості ні.

— А це яка?

Леон подивився в кухоль.

— Звичайна.

Вона зробила маленький ковток.

Напій був гіркий, зате теплий. Через кілька хвилин перестало морозити.

Леон поставив ще два кухлі біля Олени й Миколи. Романові дав тільки воду.

— А мені траву не можна? — запитав той.

— Не знаю, з чим вона взаємодіє.

— Зі мною вже багато що взаємодіє.

Олена піднесла воду до його губ.

— Саме тому.

Тсі сиділа на столі біля карт. Її цікавили вуглинка й металевий циркуль. Вона двічі намагалася взяти його, але щоразу дивилася на Леона й передумувала.

Леон помітив.

Посунув циркуль ближче до середини столу.

Тсі потягнулася.

— Не гострим кінцем, — сказав він.

Вона взяла інструмент за шарнір і почала розглядати.

— Тепер вона його забере, — сказала Олена.

— Поверне.

— Звідки знаєш?

— Не знаю.

За хвилину Тсі поклала циркуль на місце.