Глава 4. Картограф

Перші сто метрів вони спускалися майже навпомацки.

Марта бачила дорогу внизу, але схил між ними був крутий. Каміння їхало з-під ніг. Кущі чіплялися за одяг. Однією рукою вона відводила гілки, другу тримала притиснутою до живота, бо від кожного невдалого руху плече пронизувало болем.

Позаду важко дихав Микола.

Вони з Оленою несли Романа. Його руки лежали в них на плечах, ноги волочилися по землі.

— Стійте, — видихнула Олена.

— Знову? — запитав Микола.

— Так.

Вони опустили Романа на траву.

Олена відразу перевірила пов’язку. Рушник, яким вона затиснула рану, знову намок.

— Треба перев’язати.

— Тут? — Микола озирнувся на ліс.

Звідти вже не було видно кам’яних дверей. Лише темні дерева й схил.

— Тут, — повторила Олена. — Якщо він втратить ще кров, далі не понесемо.

Марта присіла поруч.

Роман лежав із заплющеними очима, але не спав. Пальці правої руки іноді сіпалися. Пригнічення чужих наноструктур ще діяло.

На краю зору висів час.

18 ХВ 06 С

Потім система перестане стримувати те, що було в його тілі.

Що саме станеться після цього, Марта не знала.

— Можеш говорити? — запитала вона.

Роман розплющив очі.

Ворухнув губами. Звуку не було.

— Не змушуй його, — сказала Олена.

— Через двадцять хвилин він знову почне рухатися.

— Це не означає, що почне нормально говорити.

Микола сів просто на землю й витер обличчя рукавом.

— Було б непогано, якби він почав ходити. Хоч трохи.

Роман подивився на нього.

— Так, я знаю, що ти мене чуєш, — сказав Микола. — І ні, пістолет не поверну.

Олена зняла стару пов’язку.

Марта відвернулася. Не через кров. Просто в голові почало шуміти. Вона не їла з обіду, майже не пила й не пам’ятала, коли востаннє сиділа довше двох хвилин.

Тсі зникла в кущах.

— Де мала? — тихо запитав Микола.

Марта не відповіла.

Через резонансний зв’язок вона відчувала напрямок. Фейрі була попереду й трохи лівіше. Не тікала. Щось шукала.

— Вона повернеться.

— Ти вже точно знаєш?

— Відчуваю, де вона.

Микола подивився на неї, але питати не став.

Олена затягнула нову пов’язку.

Роман тихо застогнав.

— Терпи, — сказала вона. — Сам винен, що довів до цього.

Він повільно ворухнув середнім пальцем.

Олена глянула на його руку.

— Значить, житимеш.

Десь у лісі пролунав ріг.

Один довгий звук.

За ним відповів інший, далі праворуч.

Микола одразу підвівся.

— Це ті вісім?

Марта відкрила аналіз.

Система кілька секунд збирала дані.

РУХОМІ ЛЮДСЬКІ ФОРМИ: 8

ВІДСТАНЬ: 438 М

Вони наближалися не прямо. Частина розійшлася вздовж схилу.

— Вони шукають вихід із тунелю, — сказала Марта.

— Знайдуть?

— Не знаю.

— Чудово.

Олена сховала використану тканину в пакет і застебнула рюкзак.

— Піднімай його.

— Куди? — Микола показав униз. — На дорозі нас побачать.

Марта теж це розуміла.

До дороги залишалося не більше пів кілометра. Вона проходила відкритою низиною. На ній не було ні возів, ні людей, але це могло змінитися будь-якої миті.

Тсі повернулася так раптово, що Микола ледь не настав на неї.

Фейрі схопила Марту за край штанини й потягнула вбік.

— Там щось є?

Тсі відпустила тканину, відбігла на кілька кроків і озирнулася.

Два удари по каменю.

Пауза.

Ще один.

Переклад не з’явився. Лише слабке відчуття: швидше.

— За нею, — сказала Марта.

— А дорога?

— Потім.

Микола підхопив Романа під руку. Олена взяла з іншого боку.