Глава 3. П’ятий

— Ми тут не самі, — сказала Марта.

Микола одразу витягнув пістолет.

Олена завмерла біля Романа.

— Де?

Марта подивилася на темний прохід між кімнатами.

Інтерфейс показував маленьку білу позначку біля підлоги.

ВІДСТАНЬ: 6,4 М

РОЗМІР: МАЛИЙ

ЗАГРОЗА: НЕ ВИЗНАЧЕНА

— У другій кімнаті.

— Ти бачиш крізь стіни? — запитав Микола.

— Ні.

— Тоді звідки…

— Інтерфейс показує рух.

Олена підвелася.

— Який саме інтерфейс?

— Той, заради якого ви мене сюди притягли.

Марта не збиралася пояснювати більше. Вона й сама поки нічого не розуміла.

Микола підійшов до проходу.

— Виходь!

У темряві щось тихо зашурхотіло.

— Воно не розмовляє, — сказала Марта.

— Звідки знаєш?

— Нас п’ятеро. Чотирьох система визначила як людей.

Роман сів рівніше.

— Стріляй, якщо кинеться.

— А якщо не кинеться? — запитала Олена.

— Тоді теж не підпускай.

Марта глянула на нього.

Після таблетки плече боліло трохи менше, але руку все одно тягнуло вниз. Роман виглядав гірше. Губи побіліли, під очима залягли тіні. Рушник на боці був мокрий від крові.

Проте пістолет він не випускав.

Марта подумала про розділ «Стан».

Список відкрився майже відразу.

Тепер у ньому було чотири людські позначки.

Її власна — біла.

Оленина й Миколина — сірі.

Романова — жовта.

Марта зосередилася на ній.

НОСІЙ: НЕ ІДЕНТИФІКОВАНО

СТАН: НЕСТАБІЛЬНИЙ

ВТРАТА КРОВІ: ЗНАЧНА

ЧУЖІ НАНОСТРУКТУРИ: ВИЯВЛЕНО

Чужі наноструктури були й у неї. Їй ввели їх у кабінеті.

Але Роман не згадував жодного уколу.

Марта запам’ятала це й закрила список.

— Посвіти нижче, — сказала вона Миколі.

— Я й сам бачу, куди світити.

Він опустив телефон.

Промінь ковзнув по кам’яній підлозі, по сухому листю, по купі гілок біля стіни.

Одна з гілок ворухнулася.

Микола підняв пістолет.

— Не стріляй, — сказала Марта.

— Воно рухається.

— Я теж рухаюся.

— Марто, відійди, — попросила Олена.

Марта не сперечалася. Стала за кам’яним виступом біля входу.

Микола підійшов ще на крок.

Купа гілок розсипалася.

З-під неї вискочила невелика істота.

Микола ледь не вистрілив.

— Стій! — крикнула Марта.

Істота притиснулася до стіни.

Завбільшки вона була з великого кота, але на кота не скидалася. Дві короткі ноги, чотири тонкі руки й вузьке тіло, вкрите темною шкірою. За спиною були складені прозорі крила. Одне ціле. Друге зім’яте й засохле по краю.

На обличчі — великі чорні очі й маленький рот без губ.

Микола повільно опустив пістолет.

— Це ще що?

Істота клацнула зубами.

Микола знову підняв зброю.

— Не наближайся, — сказала Олена.

— Не планував.

Марта глянула на інтерфейс.

ФОРМА: НЕВІДОМА

ОЗНАКИ ТРАВМИ

РІВЕНЬ ЕНЕРГІЇ: НИЗЬКИЙ

АКТИВНИЙ СИГНАЛ: ВИЯВЛЕНО

— Вона поранена, — сказала Марта.

— Ти вже й діагнози ставиш? — Роман важко підвів голову.

— У неї половини крила немає. Для цього інтерфейс не потрібен.

Істота дивилася не на Марту.

На Романа.

Її пальці вп’ялися в камінь. Крила дрібно тремтіли.

— Вона його боїться, — сказала Олена.

— Вона всіх нас боїться, — відповів Роман.