Глава 2. Синя трава

За дверима щось знову заревло.

Цього разу ближче.

Синя трава біля входу хитнулася, хоча вітру не було.

— Забираємо її, — повторив поранений чоловік.

Він спробував підвестися, сперся рукою об стіну й одразу зблід. Кров просочила рушник і потекла по пальцях.

— Романе, ти далеко не дійдеш, — сказала Олена.

— Тут теж не залишуся.

Микола дивився в ліс.

— А що там було?

— Не знаю.

— Велике?

— Миколо, замовкни.

Марта стояла біля відкритих дверей. За спиною — підземна зала без виходу. Попереду — чужий ліс. Поруч троє людей, двоє з яких мали зброю.

Вибір був поганий з обох боків.

Вона глянула на стіну, де раніше починався коридор. Гладка поверхня не змінилася. Жодного шва.

— Як повернутися до ліфта? — запитала Марта.

Олена не відповіла.

— Ніяк?

— Вхід закрився після активації.

— Ви знали, що так буде?

— Ні.

Марта їй повірила.

Олена не виглядала людиною, яка добровільно відрізала собі шлях назад.

За дверима тріснула гілка.

Марта побачила рух між деревами. Щось велике йшло до них, але не поспішало.

Роман підняв пістолет.

— Переходимо.

— Нам наказали тільки відкрити прохід, — сказала Олена.

— Можеш залишитися й пояснити це тому, що там ходить.

Він першим ступив у синю траву.

Під його ногою спалахнуло м’яке блакитне світло.

Роман завмер.

Трава повільно згасла.

— Це нормально? — запитав Микола.

— Звідки мені знати?

Роман зробив ще один крок.

Засвітилася друга пляма.

Марта подивилася на дерева. Темна голова, яку вона бачила раніше, зникла.

— Не йдіть, — сказала вона.

Роман озирнувся.

— Ти щось знаєш?

— Ні.

— Тоді не заважай.

Він рушив далі.

Кожен його крок залишав у траві світлий слід. Плями не гасли одразу. Вони тягнулися від дверей у ліс, як дорожні знаки.

Зліва між деревами щось швидко промайнуло.

Марта відступила від входу.

— Воно бачить слід.

— Що? — не зрозумів Микола.

— Трава світиться там, де він пройшов. Те створіння рухається вздовж світла.

— Ти бачила?

— Бачила, що воно змінило напрямок.

Роман повернувся до дверей.

— І що пропонуєш?

Марта оглянула землю.

Між синіми стеблами лежали темні корені. Далі виднілися пласкі сірі камені. На них трава не росла.

— Наступати тільки на каміння й корені.

— А якщо ти помиляєшся?

— Тоді побачимо швидко.

Роман явно хотів щось відповісти, але в лісі знову хруснула гілка.

Цього вистачило.

Він переступив на найближчий камінь.

Микола пропустив Марту вперед.

— Іди.

— Ви спочатку.

— Чому?

— У вас пістолет.

— У Романа теж.

— Роман ледве стоїть.

— Досить, — сказала Олена. — Я піду за нею.

Марта ступила через поріг.

На мить їй здалося, що вона провалилася.

Не вниз. Кудись убік.

Шлунок піднявся до горла. У вухах різко заболіло. Перед очима все стало білим.

Потім відпустило.

Вона стояла в траві, за крок від дверей. Повітря було холодніше, ніж у підземеллі. Пахло мокрою землею, димом і незнайомими квітами.

Дихати можна.

Це було перше хороше відкриття.

Марта поставила ногу на темний корінь. Він виявився слизьким. Вона мало не впала, але Олена встигла схопити її за куртку.

— Обережно.

Марта вирвала рукав.

— Не чіпайте мене.

— Я вас утримала.