Глава 1. Дев’яносто метрів

Марта мала піти додому ще годину тому.

Вона вже вимкнула настільну лампу, одягла куртку й згадала про лист начальника. Той прийшов о 18:47 із позначкою «терміново».

До листа були прикріплені три плани однієї ділянки: довоєнний, радянський і сучасний.

Марта працювала в невеликій фірмі, яка перевіряла старі земельні документи перед продажем або забудовою. Робота здебільшого була нудна. Звірити межі, знайти втрачений номер, пояснити замовнику, чому склад, побудований у сімдесятих, не може стояти на землі, оформленій у дев’яносто восьмому.

Цього разу йшлося про стару вантажну станцію на околиці міста.

Марта відкрила перший план.

Між дорогою та колією було сто сімдесят два метри.

На другому — двісті сорок один.

На сучасному — двісті шістдесят три.

Вона перевірила масштаб. Потім відкрила супутникову карту й виміряла відстань ще раз.

Сто сімдесят три метри.

Марта відкинулася на спинку стільця.

Дорога залишилася на місці. Колія теж. Отже, зайві дев’яносто метрів існували лише в документах.

Вона набрала начальника.

— Сергію Івановичу, у планах помилка.

— Яка саме?

— У двох документах ділянка ширша майже на дев’яносто метрів.

— Старі креслення неточні.

— Супутникова карта збігається з планом тридцять шостого року. Пізніші плани неправильні.

Начальник помовчав.

— Напиши, що межі потребують додаткової перевірки.

— А що там будують?

— Поки нічого.

— Тоді навіщо така терміновість?

— Марто, просто підготуй відповідь.

Він говорив тихіше, ніж зазвичай. Мабуть, поруч із ним хтось був.

— Добре.

— І не копайся в архіві. Замовнику потрібна коротка довідка.

Зв’язок обірвався.

Саме після слів «не копайся» Марта й відкрила архів.

Не через особливу сміливість. Їй просто треба було зрозуміти, яку з трьох карт вказати в довідці як основну. Якщо вона поставить підпис під неправильними даними, через місяць начальник скаже, що нічого їй не наказував.

На радянському плані стояв номер справи.

Марта ввела його в базу.

СПРАВУ ВИЛУЧЕНО З ФОНДУ.

Зазвичай нижче була дата й номер акта. Тут не було нічого.

Вона відкрила журнал видачі. Система зависла на кілька секунд, потім видала порожню сторінку.

Марта сфотографувала екран телефоном.

У коридорі грюкнули двері.

Вона подивилася на годинник. 20:12.

В офісі залишався тільки охоронець. Прибиральниця пішла ще о сьомій.

Марта зателефонувала на пост.

Ніхто не відповів.

Вона набрала ще раз.

Тиша.

З коридору долинули кроки.

Марта встала й замкнула двері кабінету. Потім відкрила на телефоні номер 112, але не натиснула виклик. Можливо, Василь Петрович просто відійшов у туалет, а в коридорі був начальник або хтось із працівників.

У двері постукали.

— Хто?

— Аварійна служба. У будівлі коротке замикання.

Говорив чоловік.

— Покажіть посвідчення у віконце.

У дверях не було віконця. Марта сказала це навмисно.

Чоловік не відповів.

Ручка повільно опустилася. Замок витримав.

Марта натиснула виклик.

На екрані з’явилося:

НЕМАЄ МЕРЕЖІ.

Ще хвилину тому телефон працював.

Вона швидко відкрила месенджер і спробувала надіслати сестрі фотографію архівної сторінки. Повідомлення залишилося з сірою позначкою.

За дверима щось дзенькнуло.

Марта відступила до вікна. П’ятий поверх. Унизу — мокрий двір і припарковані машини.

Замок клацнув.

Двері відчинилися.

Чоловік був у темній куртці й медичній масці. В одній руці тримав пластикову картку, схожу на службову перепустку.

— Не кричіть, — сказав він. — Ми не збираємося вас убивати.

Марта схопила важкий дирокол зі столу.

Чоловік зупинився.

— Покладіть.

— Відійдіть від дверей.

— Марто, часу немає.