Епілог

Минув рік. Кухня невеликого будиночка на околиці столиці нагадувала центр управління польотами перед важливим запуском. Тільки замість датчиків тиску всюди були миски з борошном, ягоди та кольорові серветки.

— Це знущання! Це деградація моїх обчислювальних потужностей! — обурено вигукнув Павлович, енергійно обертаючи вінчиком у глибокій мисці. — Віро, я — провідний викладач кафедри вищої прикладної логіки та міжпланетної навігації в Політехнічному Університеті! Я вимагаю поваги до свого процесора! А ти змушуєш мене збивати вершки до стану “стійких піків”!

Віра, яка в цей момент майстерно вирівнювала коржі торта, навіть не повернула голови.

— Не бухти, Павловичу. Зараз ти просто міксер.

— Це просто нечувано! Я терплю це тільки заради іменинниці, — андроїд видав невдоволений сигнал і почав збивати крем із такою швидкістю, що вінчик став схожим на розмиту сріблясту пляму.

У цей момент до кухні залетів Грім. Вигляд у нього був такий, наче він щойно втік з психушки. Його квітчаста сорочка була пом’ята і неправильно застібнула, очі скажені, а в руках він стискав пачку святкових ковпаків.

— Вони будуть тут за годину! ЗА ГОДИНУ! Віро, стіл ще не готовий!

— У мене все під контролем.

—  А якщо їм не сподобаються ігри? А якщо музика занадто старомодна? А їжа? Їхні смаки відрізняються від наших!

— Громе, заспокойся, — спробувала втихомирити його Віра. — Це усього-на-всього День Народження.

— Як я можу заспокоїтися?! — панікував він. — Раніше все було простіше: я ловив пару волоцюг, приставляв їм пістолет до скронь і казав, що тепер вони — аніматори на годину. А тут цього не зробиш! І на святкування прийдуть не члени піратського екіпажу, а справжні діти! Однокласники Ясі! Це така відповідальність.

Віра важко зітхнула, відклала лопатку і вказала на стілець.

— Присядь. Негайно.

Грім слухняно впав на стілець. Віра дістала з холодильника запітнілу пляшку і налила в склянку бурштинову рідину.

— На, пий.

— Що це? — підозріло спитав Грім, розглядаючи бульбашки.

— Мій фірмовий сидр. Той самий, яким я обіцяла пригостити тебе ще рік тому. Спробуй, він чудовий.

Грім принюхався, а потім підозріло примружився.

— Віро... А яблука ти випадково не з мого саду вкрала?

— Подумаєш, взяла десяток-другий кілограмів! — відмахнулася вона. 

— Віро!

— Керуєш таким масштабним агрокомплексом, а яблук для подруги зажав!

— Та мені не шкода, могла б просто попросити…

— З крадених смачніше.

Грім підніс склянку до губ, але зупинився. Його погляд став серйозним, а рука нарешті заспокоїлася і перестала тремтіти.

— Почекайте. Треба сказати тост.

— Пропоную випити за мій новий мімічний модуль! — вставив Павлович, не припиняючи роботи вінчиком. 

— Ні. 

— За мій професійний ріст? Від звичайного ШІ на сміттєзбиральнику, до професора наук! — не вгавав Павлович.

Грім знову заперечно похитав головою. Він підвівся, подивився на подругу та посміхнувся.

— Я хочу випити за ВІРУ, — тихо сказав чоловік. — За ту, що витягла нас із пекла. Тепер я точно знаю: життя без Віри — це просто порожнє існування в холодному космосі. А з нею... з нею навіть на чужій планеті не страшно.

— Я хочу дещо додати! — Павлович відставив готовий крем.

— Знову торочитимеш про свої досягнення? — закотила очі Віра. 

— Ні, я б хотів звернутися до читачів.

— Яких читачів? — не зрозумів Грім.

— Із Землі. Тих, які зараз читають історію про вас… Ох, ви все одно не зрозумієте, бо нічого не тямите у будові мультивсесвіту. Ваш інтелект занадто примітивний для цього. 

Павлович теж узяв склянку. Пити він не вмів, але потримати сидр для солідності мусив.

— Любі друзі, — почав він, ігноруючи спантеличені погляди. — Не втрачайте ВІРУ, навіть коли здається, що ваш світ перетворюється на згарище, а небо над головою розривається від сталевого дощу. Не дозволяйте смутку перемогти. Шлях до світанку завжди лежить через найважчу ніч, але кожен, хто тримає свій стрій — чи то зі зброєю, чи то з ніжкою від стільця, чи то просто з незламною надією — наближає момент, коли іржаве залізо ворога стане лише сміттям під ногами. Найтемніші часи врешті-решт минають, залишаючи місце для щастя, на яке ми всі заслуговуємо. 

— Я нічого не зрозуміла, — зізналася Віра.

— Головне, що вони зрозуміють.