31.1

Спершу повернувся біль. Він не був гострим, як той постріл у спину, а радше нагадував густий, в’язкий кисіль, що заповнив кожну клітину тіла. Віра відчувала себе розібраним на гвинтики механізмом, який хтось спробував зібрати докупи, але забув змастити деталі. У роті було сухо, наче вона тиждень жувала пісок з астероїда, а власна голова здавалася важким металевим шоломом, який неможливо відірвати від подушки.

Вона спробувала поворухнути пальцями рук — вони відгукнулися ледь помітним поколюванням. Потім спробувала вдихнути на повні груди, але грудна клітка була ніби стягнута тугим корсетом.

“Ну ось і все, Вірочко, — подумала вона, не розплющуючи очей. — Дострибалася. Життя було дурним, але хоча б смерть вийшла епічною.” 

Вона обережно розплющила одне око. Все навколо було білим. Настільки чистим і сліпучим, що Віра миттєво зажмурилася знову. 

“Власне, десь так я і уявляла рай, — звернулася вона в порожнечу своєї голови, — але чому в цьому раю я не схожа на прекрасну діву? Чому почуваюся настільки паршиво?”

Раптом десь зовсім поруч почулися кроки. М’які, ритмічні. Віра завмерла, намагаючись не дихати. Якщо це якийсь янгол прийшов перевірити, як там новоприбула, то вона не готова. Треба ще кілька хвилин, аби остаточно прийти до тями та вигадати пояснення всім своїм гріхам.

— Я приніс протеїновий коктейль, — пролунав голос. — Виглядає так, наче його вже хтось їв… але склад мікро та макро елементів просто розкішний. Те, що треба для ослабленого людського організма.

Віра здригнулася. Голос був неймовірно знайомим. Іронічним, трохи пихатим і до неможливості рідним. 

— Павловичу? — прохрипіла вона. — Ти що... теж тут? Оце так номер…

— Це вона? — у кімнату хтось влетів. — Віра прийшла до тями? Нарешті!

Віра нарешті змогла сфокусувати погляд. До ліжка підбігла Яся. Дівчинка виглядала неймовірно: на щоках грав здоровий рум’янець, очі сяяли, а волосся було чистим і заплетеним у охайні кіски. За нею йшов Грім. Віра ледь не впустила щелепу — він був у білосніжній сорочці, ідеально підстрижений, поголений ( що геть йому не личило та робило його щоки вдвічі більшими) і настільки чистий, наче його цілу добу відмивали в автомийці.

— Ні. Це точно не рай. Грома у рай не пропустили б, — промовила вона, остаточно розгубившись. — Бляха-муха, чистилище?! 

— Віро! Прийом. Ти мене чуєш? — знову пролунав голос Павловича. — Ти як?!

Віра нарешті зрозуміла, звідки лунає цей звук. Високий андроїд із обличчям, що напрочуд вдало імітувало людські риси. Його шкіра була з м’якого світлого силікону, а очі світилися тим самим в’їдливо-бірюзовим світлом, як у зомбованих Павловичем дронів-павуків. Робот раптом зробив крок вперед і обхопив Віру руками, міцно, але обережно притискаючи до себе.

— Павлович?.. Це що ти?

— Я, Віро.

Він відсторонився і раптом видав дивний звук, схожий на свист несправного клапана. Його плечі затрусилися, він почав активно терти пальцями очі.

— Він намагається плакати, — засміялася Яся, смикаючи андроїда за металеве зап'ястя. — Павловичу, припини, це виглядає жахливо! У тебе ж немає слізних залоз, ти тільки дарма сервоприводи смикаєш!

Віра з острахом подивилася на Грома, потім на Ясю.

— Що тут відбувається? — промовила вона. — Навіть, коли я надихалася газу, то мала не такі дивні галюцинації.

У кімнаті з’явилися люди в білих халатах. Один із них, старший чоловік із лагідним обличчям, підійшов до ліжка і перевірив показники на моніторі. Потім він промовив у рацію щось гесь незрозуміле та посміхнувся. 

— Він каже, що показники у нормі, — переклав Павлович.

— Ми на Елізіумі, Віро, — тихо сказав Грім, сідаючи на край ліжка і обережно стискаючи її долоню. — Ми змогли. Павлович доставив нас, куди треба.

— Ти пробула в комі майже тиждень, — додав ШІ. — Твоя рана була важкою, куля зачепила хребець, але медицина Елізіума давно навчилася вирішувати такі дрібниці. 

Віра знову опустила голову на подушку. 

— Значить, це не рай? — прошепотіла вона, відчуваючи, як очі наповнюються сльозами щастя.

— Це краще за рай! — відповіла Яся. — Тут неймовірно!

— Посадка була ще тією пригодою, — почав Грім, усміхаючись кутиками губ. — Коли ми вийшли з гіперпростору, “Ефір” димів, як стара пічка, а половина систем просто відмовила. Я думав, ми розіб’ємося об тутешні скелі, але нас підхопили буксири. Евакуація врятувала нам життя.

— Всі вижили? І вчені? — тихо запитала Віра, розглядаючи свої долоні, які тепер не були вкриті вічним шаром мазуту.

— Так. Люди з “Ефіру”, які прилетіли сюди ще багато років тому, та їхні діти, що народилися вже тут, стали нашими перекладачами. Виявилося, що місцева мова на Елізіумі настільки складна, що жоден з екіпажу спочатку не розумів ні слова. Без їхньої допомоги ми б і кроку не ступили. Павлович пообіцяв створити портативний перекладач, щоб ми могли вільно спілкуватися, але він днями і ночами сидів біля тебе, тому не мав на це часу.

Він зробив невелику паузу, перехопивши її погляд.

— Нас усіх підлатали. Вчених розселили в наукових кварталах, Ясю намагаються відгодувати з таким завзяттям, що вона скоро в двері не пролазитиме. Нам дали все: їжу, одяг, спокій. Тобі провели складну операцію на хребті — замінили кілька розтрощених хребців протезами з тутешнього сплаву. Лікарі кажуть, через місяць будеш бігати швидше за мене.

Павлович поправив ковдру на ногах Віри.

— І найголовніше, — втрутився він, гордовито випнувши силіконові груди. — Місцевий уряд визнав мій інтелект національним надбанням і надав мені це тіло.

— Тепер він може задовбувати ще більше людей, — хмикнув Грім.

Віра слухала це, і всередині неї щось тремтіло. Це було відчуття, якого вона не знала з самого дитинства — абсолютна безпека. Більше не треба було шукати кисень, відбиватися від пацюків у трюмах чи тікати від найманців Корпорації.