30.

Тим часом за товстими гермодверима лабораторії розпочалася справжня технічна бійня. Почувся глухий удар — штурмовики спробували підірвати замки, але Павлович виявився спритнішим. Він не просто тримав оборону; він перетворив кожен метр коридору на смертельну пастку, немов хотів довести Вірі з Громом, що не просто так назвався капітаном. Він заслужив це звання. 

Павлович задіяв усі ресурси “Ефіру”, до яких зміг дотягнутися. Бірюзові вогні павуків стрімко миготіли в темряві вентиляцій, вискакуючи на ворога з найтемніших кутів. З динаміків по всій станції лунав скрегіт замикання силових кабелів, а автоматичне освітлення засліплювало десантників різкими спалахами, дезорієнтуючи їх перед черговою атакою дронів.

— Швидше! Вони намагаються прорватися крізь сервісний тунель, я заблокував їх там на кілька хвилин! — голос Павловича вібрував від напруги, перекриваючи відлуння пострілів зовні. — Тиск у шлюзі на максимумі! Громе, Віро — до важелів!

Вони стали біля масивного ручного приводу зовнішнього люка та переглянулися. 

— Готовий? — спитала Віра, впираючись ногами в палубу.

— Давай! — Грім наліг на важіль усім тілом, м'язи на його шиї здулися від напруги.

Метал жалібно заскрипів, і в наступну мить кришка шлюзу відлетіла. Колосальний потік стисненого повітря вирвався назовні, виштовхуючи тонни металобрухту у вакуум. У порожнечі космосу цей непотріб перетворився на смертоносну хмару. Старі балони, понівечені дрони та гострі уламки стелажів на шаленій швидкості вгатили в обшивку шаттла “Газ-Простору”.

Ворожий корабель хитнуло так, наче його вдарив титан. Намагаючись уникнути критичних пошкоджень та врятувати сенсори, капітан Газовиків дав команду на екстрений відхід. Маневрові двигуни шаттла спалахнули яскравим полум'ям, і він почав стрімко розривати дистанцію з “Ефіром”.

— Вдалося! — вигукнула Віра, дивлячись на екран радара, де ворожа позначка швидко віддалялася. — Ото крута ми команда!

— Не розслаблятися! — обірвав її Павлович. — Реактор на піку. Зараз тут почнеться деформація простору, і гіперстрибок. Громе, хапай Віру і біжіть до Ясі та науковців. Прослідкуйте, що всі пристебнулися! Прямо зараз!

Вони рвонули коридором, перестрибуючи через понівечені тіла штурмовиків. Корабель стогнав — енергія переходу вигинала саму структуру станції, світло миготіло, переходячи в тривожний червоний режим.

Вони майже дісталися потрібного відсіку, коли з бічного технічного лазу висунувся вцілілий десантник. Він діяв автоматично — підняв гвинтівку й натиснув на гачок. Навіть не прицілюючись. Коротка черга розрізала повітря.

Віра відчула дивний поштовх у спину. Наче хтось з усієї сили вгатив по хребту розпеченим молотом. Світ перед очима хитнувся, а ноги раптом стали невагомими й чужими.

— Що це…— пробелькотіла вона. — Ой… 

— Віро! — голос Гріма долетів до неї, наче крізь товщу води.

Вона впала на холодну палубу. Пекучий біль миттєво змінився крижаним заціпенінням, що розливалося від спини до кінчиків пальців. У роті з’явився знайомий солоний присмак крові.

Смайлик Павловича миттєво зник з моніторів. Замість нього з’явилася пульсуюча криваво-чорна фігура, що дрижала від люті. Динаміки видали звук, схожий на нелюдський крик.

— ВІРА! — це ревіння Павловича більше не було цифровим. У ньому звучав первісний розпач істоти, чий світ щойно вибухнув. Живої. Справжньої істоти, як здатна відчувати біль та розпач. — ВІРА!!!

Павлович втратив контроль. Решта дронів-павуків у коридорі кинулася на стрільця з такою люттю, що той не встиг навіть скрикнути — металеві маніпулятори розірвали його броню за лічені секунди. Павуки заходилися атакувати його, аж поки від тіла не залишилося нічого, окрім кривавого місива. Стіни станції почали іскрити, випалюючи все навколо надпотужними розрядами.

Грім підхопив Віру на руки. Він біг, не відчуваючи її ваги, не дивлячись на іскри, що летіли в обличчя.

— Тримайся, Віро! Тільки не закривай очі! Чуєш?! — благав він, притискаючи її до себе. — Не спи!

— Передай Ясі…

— Сама їй скажеш! Ти не помреш. Навіть не думай! Я не врачу тебе!

Віра востаннє спробувала вхопитися поглядом за реальність. Вона побачила бірюзові спалахи, відчула тепло рук Гріма і почула, як Павлович шепоче їй крізь динаміки — слова підтримки, які тонули в гуркоті двигунів. Повіки стали занадто важкими. Темрява м’яко накрила її саме в ту мить, коли “Ефір” проколов простір і зник у сліпучій воронці гіперстрибка.