29.1

— Я теж радий знову бачити тебе, Віру. Але у нас немає часу на сентименти, — голос Павловича миттєво набув ділових, майже металевих ноток, хоча бірюзове сяйво очей-павуків і надалі залишалося приязним. — Я вже зв’язався з ученими і отримав інструкції від головного техника. Уявляєте, мені знову доводиться бути капітаном. Як не крути, це моє призначення!

Грім обперся об стіну, важко дихаючи. Його рука, посічена уламками корпусів дронів, тремтіла.

— Ти сказав, що у нас мало часу, — зауважив він.

— Так. Я вже готую “Ефір” до стрибка прямо до Елізіума. Але є дві проблеми: внутрішня і зовнішня.

— Давай спочатку про ту, що всередині, — обрала Віра. 

— Штурмовики, — відрізав Павлович. — Газовики висадили десантні групи через технічні шлюзи правого борту. Зачекайте секунду… Так, вони вже на кораблі. Їх я беру на себе. Мої нові восьмилапі гвардійці якраз згорають від бажання продемонструвати їм усі недоліки корпоративної броні. А от із зовнішньою проблемою доведеться розібратися вам двом. Головний шаттл “Газ-Простору” завис занадто близько. Якщо я відкрию гіперпросторову воронку зараз, їх затягне за нами через гравітаційний слід. На Елізіумі нам такі хвости не потрібні. Мирні жителі планети не подякують, якщо ми притягнемо за собою поганців. 

— Що ми можемо зробити, Павловичу? У мене навіть патронів менає. Стріляти нічим,— Грім продемонстрував порожній пістолет. — Чим я дістану Газовиків? Максимум, на що я здатен — це показати їм в фак в ілюмінатор.

Смайлик на екрані іронічно підмигнув.

— Я все продумав замість вас. Віро, — голос ШІ став теплішим. — Твій вихід. Ти краще за будь-кого знаєш, що непотріб — це просто зброя, якій ще не дали потрібного прискорення. Ми використаємо сміттєвий шлюз лабораторії як гігантську пневматичну гармату.

Віра потрусила головою. 

— Що ти маєш на увазі?

— Все вам треба пояснювати… Штурмовики на підході! Дивіться уважно, бо двічі не повторюватиму, — голос Павловича залунав із найближчого термінала, а на екрані з’явилася спрощена схема сміттєвого шлюзу. — Це не просто двері для відходів, це ідеальний ствол без нарізки. Фізика процесу проста, як удар цеглиною, але в рази елегантніша. Ми забиваємо шлюзову камеру сміттям — чим щільніше, тим краще. Я перекриваю зовнішні люки й починаю нагнітати туди повітря з системи життєзабезпечення лабораторії. Ми піднімемо тиск до десяти атмосфер. Усередині камери утвориться стиснута пружина, яка тільки й чекатиме, щоб розправитися. Коли ви смикнете важіль і відкриєте зовнішній люк, різниця тисків спрацює як пороховий заряд. Вакуум буквально “висмокче” все наше сміття з прискоренням, якому заздритимуть професійні торпеди. Але головне не це. Оскільки ми в космосі, у нашого “снаряда” не буде опору повітря. Кожен шматок металу, кожен розбитий дрон летітиме за інерцією, зберігаючи всю вкладену енергію. Шаттл Газовиків занадто близько. На такій відстані вони не встигнуть активувати щити або відхилити траєкторію. Коли тонна заліза на швидкості п’ятсот метрів на секунду вгатить по їхній обшивці, це спрацює не гірше за пряме влучання ракети. Їх не просто поб'є — їх відштовхне назад за законом збереження імпульсу.

— Та ти, бляха, інженер! — присвистнув Грім, навіть не приховуючи захвату. 

— І найкраще в цьому плані те, — додав Павлович із цифровим смішком, — що за протоколами “Газ-Простору” це класифікується як “непередбачуване зіткнення з космічним сміттям”. Вони навіть не зможуть подати на нас у суд за використання нелегальної зброї. Бо яка ж це зброя? Це просто... дуже швидке прибирання.

Віра, яка досі стискала ніжку від стільця, витерла піт з обличчя. Її “професійний” погляд миттєво оцінив завали брухту навколо.

— Я зрозуміла. Зробимо їм “вітання” у стилі вільних сміттярів.

— Вперед! — скомандував Павлович. — Громе, тягни до камери все: розбитих павуків, порожні балони, старі стелажі. Забивайте шлюз вщент! 

Наступні десять хвилин перетворилися на божевільний марафон. Поки Грім, зціпивши зуби від болю в пораненій руці, закидав у зів шлюзу важкі металеві контейнери та уламки обладнання, Віра “заряджала” гармату. Вона діяла професійно: важке — в центр, гостре — по краях, щоб снаряд не заклинило при виході. Вони були виснажені, побиті, голодні та спраглі. Але шалений адреналін в крові не дозволяв зупинятися, а навпаки підштовхував боротися з удвічі більшим завзяттям.