28.1

Наступні сорок хвилин лабораторія “Ефіру” нагадувала щось середнє між кухнею божевільного шефа та кабінетом хімії в школі для особливо обдарованих терористів. Грім гасав між стелажами, викрикуючи назви елементів, які Віра ледве встигала знаходити в інвертарі науковців.

— Віро, тягни той балон із рожевою наклейкою! Ні, це рідкий кисень, ми хочемо їх підірвати, а не освіжити їм дихання! Давай той, де намальовано череп, який посміхається!

— Тут усі черепи посміхаються! — відгукнулася Віра, обережно переставляючи колби з реактивами. — О, знайшла. “Гідразин-магнієва суміш. Не збовтувати”.

— Чудово, давай її сюди. І збовтувати ми її не будемо. Ми її ніжно запакуємо в старий контейнер для сміття і з'єднаємо з датчиком тиску. Коли вони пришвартуються, тиск у шлюзі зміниться, і буде розкішний бабах.

Вони спорудили конструкцію, яка виглядала максимально підозріло: купа дротів, видертих із нещастого андроїда, кілька каністр з агресивною рідиною та механічний таймер, який Грім знайшов у речах техніка.

— Це точно спрацює? — з сумнівом запитала Віра, допомагаючи Грому затягувати клейку стрічку навколо цього шедевру. — Виглядає так, ніби воно вибухне ще до того, як ми вийдемо з кімнати.

— Сподіваюся, що цього не станеться.

— Сподіваєшся???

Грім витер спітніле чоло, залишивши на ньому масну смугу мастила. 

— Ти цей… головне не дихай біля бомби. І, краще, не промовляй вголос слово “детонація”.

Коли сюрприз для Газовиків був готовий, вони почали довгий і незграбний шлях до паливного відсіку. Грім ніс бомбу так обережно, наче це була кришталева туфелька Попелюшки. Віра навшпиньках йшла позаду і молилася, аби дорогою до місця призначення їм не відірвало кінцівки. 

— Знаєш, — прошепотіла вона, коли вони нарешті минули технічний лаз, — якщо ми виживемо…

— Ми виживемо, — запевнив Грім. — Без “якщо”.

— Добре. Я маю на увазі, коли все це скінчиться, я обов’язково пофарбую волосся. Бо, здається, за останні пів години у мене з’явилося ще більше сивих волосин. 

Грім обернувся та подивився на Віру. 

— Не хочеш стати блондинкою? 

— Ні.

— Шкода, — зітхнув. — Мені подобаються блондинки…

Нарешті вони дісталися до шлюзу паливного бака. Грім заклав бомбу прямо біля магнітних кріплень, які з'єднували відсік з основним корпусом “Ефіру”. Він налаштував механічний детонатор на прямий контакт із кріпленнями, з'єднав останні дроти, і всередині сміттєвого бака щось зловісно клацнуло.

— Все, тікаємо, — сказав він, раптово ставши аж надто серйозним. — Будемо триматися на безпечній відстані. 

Вони кинулися назад до лабораторії, намагаючись не думати про те, що червоні цятки на радарі вже перетворилися на чіткі силуети бойових шаттлів. Вороги вже не просто наближалися — вони маневрували, вирівнюючи швидкість для стикування. Полювання починалося, але у мисливців попереду був дуже гучний сюрприз.

— Півтори хвилини, — процідив Грім, перевіряючи затвор пістолета. — Якщо моя математика не підвела, зараз вони шукають вхідний шлюз.

— Постривай, — Віра развернулася. — Мені теж потрібна зброя.

Вона знову схопила стілець — його сила була доведена на практиці — та відламала від нього металеву ніжку. Це виглядало майже комічно поруч із високотехнологічним обладнанням лабораторії, але в її руках залізяка здавалася доволі вагомим аргументом. Принаймні їй так здавалося. 

— Ніжка від стільця проти штурмових гвинтівок? — Грім кинув швидкий погляд на її зброю і криво всміхнувся. 

— У тебе є краща пропозиція? 

— Немає… Хоча, може, це не так вже й погано. Штурмовики побачать тебе, і почнуть сміятися, а я тим часом пристрелю їх.

— Сподіваюся, мені не доведеться нею махати, — відгукнулася Віра, перекладаючи ніжку з руки в руку. — Чорт… весь наш план тримається на одному сміттєвому баку і твоєму вмінні крутити дроти.

Вони зайняли позиції за масивними колонами центрального залу, сховавшись у тіні. Грім припав до холодного металу, виставивши пістолет у бік входу, а Віра пригнулася нижче, напружена, наче стиснута пружина. Вона дивилася на двері, за якими розкинулися кілометри порожнечі, що тепер кишіла ворогами.

Раптом увесь корпус “Ефіру” застогнав. Глухий, потужний удар прокотився по палубах. Почалося стикування.

— Є контакт, — прошепотів Грім.

Корабель здригнувся вдруге, ще сильніше. Почулося шипіння повітря, що нагніталося в перехідний шлюз, і металевий брязкіт магнітних захватів. Гості не просто прибули — вони вже витирали ноги об поріг, навіть не підозрюючи, що під цим порогом Грім дбайливо заклав детонатор.

Тепер залишалося лише одне: чекати, поки спрацює механіка, і сподіватися, що саморобна бомба виявиться сильнішою за самовпевненість “Газ-Простору”.