27.1

Грім на хвилину замовк, перетравлюючи почуте. Він обвів поглядом холодні стіни кріогенного сектору, а потім подивився на Ясю, яка втомлено притулилася до Віри.

— Слухайте, — почав він, і його голос раптом здригнувся від нерішучості. — А чи можна... і нам з вами? Оселитися там, на Елізіумі?

Вчені перезирнулися. Олена здивовано підняла брови.

— Ми не проти, і місцеві точно не будуть заперечувати. Вони раді гостям, які приходять із миром. Але ви впевнені? Одна справа ми —  усі і так вважають нас мертвими. А якщо ми повернемося на Землю, “Газ-Простір” зробить нас мертвими насправді. У нас немає вибору. Але ви?.. Чому ви готові назавжди відмовитися від колишнього життя?

Грім важко зітхнув, поклавши руку на плече доньки.

— У Ясі гіперболічна анемія. Тут, у космосі, на станціях з низькою гравітацією, вона просто згасає. На Землі було б трохи краще, але ми не маємо грошей, аби оселитися там і продовжити лікування, — він глянув на Аркадія. — Ви самі сказали, що на Елізіумі хороша екологія. Судячи з його розташування, там має бути висока гравітація. Є шанс, що умови тієї планети підійдуть їй краще. 

Аркадій серйозно кивнув, підходячи ближче.

— Гравітація на Елізіумі на вісім відсотків вища за земну стандартну. Для анеміка з її діагнозом це справжній порятунок. Її кров почне відновлюватися природним шляхом. Так, пане Громе, там їй дійсно буде значно краще.

Він перевів погляд на Віру.

— А ви, Віро? Ви теж хочете зникнути з радарів усього світу? 

Віра мовчала кілька секунд, розгладжуючи волосся Ясі. Її погляд був спрямований кудись крізь металеві перебірки станції.

— На Землі у мене нікого не залишилося. Ні рідних, ні дому, до якого хотілося б повернутися. Хіба що кріхітна дача на три дерева та старий гараж. А за час поки ми шукали “Ефір”... — вона на мить завагалася, а потім міцніше пригорнула дівчинку до себе. — Я так прив'язалася до Ясі, що вже не уявляю свого життя далеко від неї. Я хочу піклуватися про неї, бути поруч. Якщо, звісно, сама Яся не проти.

Дівчинка підняла голову, і в її очах спалахнув вогник щирої радості.

— Я зовсім не проти! — тихо, але впевнено відповіла вона. — Я хочу, щоб ми були разом.

Грім відвернувся, намагаючись приховати, як здригнулися його плечі. Він довіряв Вірі. Переконався, що може розраховувати на допомогу і партнерство, але не сподівався на таку відданість.

— Дякую тобі, — прохрипів, нарешті поглянувши їй в очі. — Ти справжній друг, Віро. Робиш для нас більше, ніж можна мріяти. Я цього не заслужив. 

Віра посміхнулася. 

— Ти кращий, ніж думаєш. Просто тобі потрібен час, щоб довести це і собі, і людям.

Грім ніяково посміхнувся у відповідь. 

— То коли ми вирушаємо? — він нетерпляче переступив з ноги на ногу, дивлячись на ряди терміналів, що миготіли незрозумілими символами.

Вчені похмуро перезирнулися й одночасно обернулися до чоловіка, який сидів на підлозі, обхопивши голову руками. Вигляд у нього був такий, ніби він щойно пережив падіння в центрифугу: шкіра мала зеленкуватий відтінок, а очі ніяк не могли сфокусуватися.

— Це Степан, — тихо пояснила Олена. — Він наш єдиний технік високого рівня. Тільки він знає, як перехопити керування у автоматики та перевести “Ефір” із режиму дрейфу по нульовій траєкторії в режим дальнього стрибка. Система заблокана намертво, щоб ніщо не могло порушити курс корабля. 

Степан, почувши своє ім'я, спробував героїчно піднятися.

— Я... я в нормі, — прохрипів він, витираючи холодний піт з чола. — Зараз тільки… встану…

Він не встиг договорити. Його тіло здригнулося, і наступної миті Степан видав такий фонтан блювоти, що Грім ледь встиг відскочити. Технік знову повалився на підлогу, важко дихаючи. З його носа потекла тонка цівка крові. 

— Побічний ефект кріо-сну, — зітхнув Аркадій, розводячи руками. — Гіперчутливість вестибулярного апарату. Ми сподіваємося, що йому стане краще…

— Сподіваєтесь? — перепитав Грім, і в його голосі пролунали нотки істеричного сміху.

— Він вже не молодий, а перед кріо-сном схопив велику дозу радіації…

— То наш єдиний технік може склеїти ласти? 

Вчені ледь помітно кивнули.

— Гаразд, — Грім зробив глибокий вдих, щоб заспокоїтися. — Я піду в технічний відсік. Спробую розібратися з цим антикваріатом сам, хоча я уявлення не маю, як його налаштовувати…

— Дивись не наклацай там зайвого, — застерегла батька Яся.

— Постараюся.

Та не встиг Грім вийти з лабораторії, як раптом пролунав життєрадісний електронний “Пік!”. Андроїд, який до цього нерухомо стояв біля радара, почав збуджено махати маніпуляторами. На його екрані з’явилася велика усміхнена іконка.

— Гості! У нас гості! — проскрипів робот із таким захватом, наче до них завітала доставка безкоштовної піци. — Навігаційні датчики фіксують наближення великого шаттла. Яка удача! 

— О ні... — прошепотіла Віра, дивлячись на екран, де червона цятка флоту “Газ-Простору” стрімко наближалася до них.

— Вмикаю протокол “Гостинний прийом”, — продовжував андроїд, активно клацаючи кнопками на панелі. — Розблоковую магнітні захвати шлюзу №4 та підсвічую посадковий коридор лазерами. Бажаєте, щоб я увімкнув музику, при посадці гостей? 

— Що ти робиш, дурило?! — закричав Грім. — Ти відчиняєш двері вбивцям!

— Такої пісні в медіатеці не знайдено! — робот знову щось перемкнув, і десь у глибині корабля почувся важкий гуркіт шлюзу, що відчинявся. — Але це не страшно. Я все одно зроблю їхню посадку максимально комфортною.

Віра відчула, як у ній закипає холодна лють. Вона коротко глянула на вчених:

— Вибачте, — кинула, хапаючи стілець.

Вона з розмаху вгатила робота по металевій потилиці. Сніп іскор, короткий хрип — і життєрадісний помічник згас, повалившись на пульт керування.

У лабораторії запала мертва тиша. Всі дивилися на Віру, яка важко дихала, все ще тримаючи стілець над головою. Грім повільно перевів погляд на радар.